Читати книгу - "Знак Саваофа"

вiдбирає i знищує народи та континенти. Саваоф дременув з переляку в iнший всесвiт, бо там легко виправдовуватися або взагалi не мати стидоби. Йому соромно за себе, бо вiн не що iнше, як неiснуюча субстанцiя.

Нарештi вони зупинилися бiля церкви. Чорнi, як круки, монахи чи послушники тирлувалися бiля входу. Вони поглядали на жiнок, на чоловiкiв, нарештi Iлона зважилася, пiдiйшла i культурно напитала:

— Нам можна зайти до храму?

— До храму нiкому не забороняється заходити. А лєпо спросiть у отца настоятєля. Вам на iсповєдь? Алi на службу? Тогда можно… Конєшно, можно…

— Ага, — зовсiм не по-iнтелiгентськи пробуркотiв горiлкою в горлянцi Миколай, надливаючи з пляшки, додав: — Може б, ви, отцi, причастилися? Святої водицi, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа пiдставляла обличчя пiд падолист. Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потiм запросили його до келiї. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келiї, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» — «Це так збудливо!» — говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потiм вони стихли, наче тi люди, що рахують чужi кроки: пiдбори човгикали, човгали, торохкотiли об брук. Затихли, i вони, наскакуючи одне на одного в темрявi, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запiзно. А тому скрiзь шмигали професiйнi жебраки, торговцi сувенiрами. Минав 1991 рiк.

Священики пропливали в золотi вогнiв свiчок ожилими мумiями. Густi їхнi голоси сладкозвучно влiтали у вуха та уми пастви, що раз по разу, навiть не до ладу, осiняла себе хрестами, а хто i передчасно падав навколiшки. Так дiти з благоговiнням падають на сiдницi, зажмурюють очi перед рiздвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзi вона потрапить на смiтник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Iлони, що уперто не хотiв злазити з нижньої частини спини Наталi. Вiн розстебнув ширiньку, сунув її руку туди, а вже потiм шепнув: «Ми її причастимо…» — «Як?» — «Я знаю давно тут когось…» I, коли заспiвали пiвчi, вiн кiнчив їй у долоню. Iлона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обiйдеться… Я знаю, що там нiчого нема, але нашi ставили до стiнки тiльки за те, що посцяли в кiлометрi вiд пам’ятника Лєнiну». Вiд воскових свiчок, вiд тлустих, одягнених у пурпур i золото пастирiв Iлонi робилося нiяково.

— Колись, мадам, жарив дiвок прямо тут, на сповiдi. Так, мадам, на амвонi. I не одну… А в будинку Лєнiна я сцалс-с, мадамс… I не одинежди.

— Банально, фi, як банально… — Iлона продовжувала облизувати пальцi, слiдкуючи то за попами, то за спиною Наталi. Щось у нiй є. Таки щось iснує в цьому храмi. Як шкiру по-живому обдирає: аби не було страшно, то нiколи б не зайшла. Банально, але в життi треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влiзеш.

— Тут один з моїх гаврикiв ошивається, — сказав Миколай. За пiвроку спiвжиття, нi, просто життя з ним, Iлона навчилася, а то навiть i перевершила Миколая; а саме: манiпулювати людьми, заводити коханцiв, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча i донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товариствi.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували пiд черевиками. Балачка стихла.

— Ти чуєш, як збуджує тут? Саме тут… Це магiя кохання, — протягнула вона загробним, навiть мiстичним голосом, косуючи оком на Наталю, що грацiйно перевалювала сiдницями i йшла попереду всiх.

I сказав Христос Iудi: подивись, яка гарна жiнка переходить дорогу! — Вона блудниця, я знаю її, — це Марiя Магдалина.

— Це звiдки? — вставив свого Гоша.

— Звiдки менi знати. Пам’ять не повертається, а якщо i приходить, то у виглядi старезної бабери, ти навiть не впiзнаєш її, наче на похмiлля подивився у власне вiдображення в калюжi унiтаза, де не спрацьовує злив.

Миколай хильнув з пляшки, спробував ще щось видати:

— А жiнка з розпатланим, до самих сiдниць, волоссям вимила йому ноги… Я колись давно читав лекцiї з фiзики i матерiалiстики, у вислiдi чого менi заманулося в головцi сполучити дух i плоть, пардон, у головi. Фiкцiя. Потiм я читав лекцiї по марксизму-ленiнiзму, i бiльшiсть моїх учнiв ось бач, де опинилася. Комсомольцi завжди влаштовуються… А там, Душечка, зовсiм не твоє дiло… — Позаду, лопочучи рясами, з вигостреними, але рум’янощокими обличчями, зiгнувшись, як хорти, йшли монахи. Iлона з цiкавiстю тваринки дивилася на молоденьких, з райкомiвськими личками послушникiв.

— А вона менi подобається, — Iлона закурила, глибоко затягнулася димом, солодко видихнула i сказала: — Нам вже час.

Авто м’яко в’їздило прямо-таки у сало ночi, пiдсмаженої лiхтарями. Наталi везли причастити, чи освячувати, як у них називається. Iлона вiдкинулася на сидiння з мертовною до зеленої втоми мiною на обличчi. Вони котили у новенькому «мерседесi» разом з благоухаючим батюшкою та двома монахами. Вiд монахiв збудливо смердiло, по-тваринячому, з домiшками якихось вже звiтрiлих парфумiв. Вона роздивлялася себе у люстерко, що висiло над головою Андрiя Лямура, плюскаючись образом своїм у маленькому срiбному озерцi скла. Я їй таки подобаюся, знову мерехтнуло в нiй про Наталi. Авто м’яко летiло. Будинки стояли, облитi яєчним жовтком, — свiтло з будинкiв, привабливе, далеке, мовби у тебе не iснує такого, а ти у первiсних випарах, у втомi минулого, але колись повернешся в цей iржавий, затасканий, як вульва повiї, свiт. Хто це зробив… Ага, крицева траса, з поодинокими iномарками. Наталi виблювала, її обiтерли, заспокоїли кiлькома понюшками кокаїну, i вона почала розповiдати iсторiю свого життя. Iлону збудило бiльше риговиння на плечах та штанях батюшки. Авто захилиталося, як пiсля землетрусу. Оказiя. Кругляки площ покоїлися в калюжах жовтого, густого, мов желатин, умиротвореного свiтла. Вулиця лежала мертво посеред потухлих вiкон кiоскiв, де блимали свiчки, — на