Читати книгу - "Пес Баскервілів"

справу, то совість почала докоряти мені, що я, хоч би яка була тому причина, дозволив, щоб він пішов без мене. Я почав уявляти собі, які були б мої почуття, коли б мені довелося повернутися до вас признатися, що трапилось лихо внаслідок недодержання ваших інструкцій. Запевняю вас, що кров кинулась мені в голову при самій думці про це. Я вирішив, що, можливо, ще не пізно догнати його, і зараз же пішов напрямком до Меріпіт. Я поспішав, як тільки міг, але не бачив сер Генрі, поки дійшов до того місця, де від дороги відходить болотяна стежка. Тут, боячись, що я пішов не тим напрямком, я вибрався на горб — той самий, що покритий ка- м яником і звідки відкривається широкий круговид. Звідти я відразу побачив сер Генрі. Він був на болотяній стежці, приблизно на чверть милі від мене, і коло нього була жінка яка не могла бути ніким іншим, як тільки Беріл Стейплтон. Вони повільно йшли стежкою, заглибившись в балачку, причому вона швидко жестикулювала руками, ніби ставлячись поважно до того, що казала, а він напружено слухав і два рази похитав головою, мов енергійно заперечуючи її слова.

Через деякий час наш сер Генрі і жінка спинились на стежці й, як раніше, були захоплені своєю розмовою; як раптом я побачив.

що не я сам був свідком їхнього побачення. Я помітив розмаяну в повітрі зелену пляму, яку ніс на палиці чоловік, що біг із болота. То був Стейплтон із своєю сіткою. Він був далеко ближче до співрозмовців, ніж я, і, очевидно, ішов напрямком до них. В цю хвилину сер Генрі рвучко притяг до себе Беріл Стейплтон. Він обняв її за талію, але мені здалося, що вона ухиляється від його обіймів. Він наблизив свою голову до її голови, але вона на знак протесту підняла руки. Раптом вони відскочили один від одного і швиденько оглянулись. Причиною тому був Стейплтон. Він дико біг до них. і позад його маяла його безглузда сітка. Зупинившись перед ними, він почав жестикулювати і трохи не плигав від обурення. Що все це означало, я не міг зрозуміти, але мені здалось, що Стейплтон лаяв сер Генрі, який з'ясовував справу, і з'ясування ставали дедалі запальніші в міру того, як перший відмовлявся їх розуміти. Жінка стояла мовчки. Нарешті, Стейплтон повернувся на підборах і звернувся владно до сестри, яка, нерішуче глянувши на сер Генрі, пішла разом з братом. Сердиті жести натураліста свідчили, що й жінка зазнала його гніву. Сер Генрі постояв, подивився їм услід, а потім пішов назад тією дорогою, якою прийшов, звісивши голову і являючи собою втілений сум.

Я не можу собі уявити, що все це означало, але мені було дуже соромно, що я був свідком такої інтимної сцени без відома мого приятеля. Тому я збіг з горба і коло його підніжжя зустрів сер Генрі. Обличчя його було червоне від гніву і брови насуплені, як у людини, що не знає, що йому діяти.

— Еге, Ватсоне! Звідки ви вискочили? — спитав він. — Не може бути, щоб ви, всупереч умові, все — таки йшли за мною.

Я з’ясував йому, як я вважав за неможливе лишитися вдома, як я пішов за ним і як я був свідком всього, що сталося. Був момент, коли очі його заблищали, але моя одвертість обеззброїла його, і він майже спокійно засміявся.

— Мені здавалося, що середина цієї луки досить безпечне місце для того, щоб людина могла вважати себе самотньою, — сказав він. — А тим часом трохи не все населення бачило моє сватання. І притому дуже сумне сватання. Де ви були?

— Я був на горбі.

— В останньому ряду, значить. А її брат був на перших місцях. Ви бачили, як він ішов до нас?

— Бачив.

— Чи не справляє цей брат на вас враження божевільного?

— Не можу сказати, щоб я коли помічав це.

— Звичайно. До сьогоднішнього дня і я вважав його досить розумним, але тепер кажу вам — або на нього, або на мене треба надіти сорочку для божевільних. В усякому разі я не розумію, в чому справа. Ви, Ватсоне, прожили зі мною кілька тижнів, так скажіть мені тепер одверто: яка хиба переважає мені бути добрим чоловіком для жінки, яку я полюбив би?

— На мою думку, такої хиби у вас немає.

— Він нічого не може мати проти мого становища в цьому світі. Отже, він має щось проти мене особисто. Але що саме? Я в житті своїм ніколи нікого не образив навмисно. А тим часом він не дозволив би, щоб я доторкнувся до кінців її пальців.

— Хіба він це сказав?

— Це і ще багато іншого. Я знаю її лише кілька тижнів, але скажу вам, Ватсоне, що з першого ж моменту відчув, що вона створена для мене, і вона також, тому присягтись, була щаслива, коли була зі мною. Жіночі очі промовляють виразніше за слова. Але він ніколи не дозволяв нам лишатися удвох, і тільки сьогодні вперше я мав нагоду поговорити з нею на самоті. Вона була рада зустрічі зі мною, але не про кохання хотіла вона говорити, і якби могла, то й мені б заборонила говорити про це. Вона все поверталась до старої теми про небезпеку цього місця і про те, що вона не буде щаслива, доки я не покину його. Я відповів, що від того часу, як я побачив її, не поспішаю виїжджати звідси і що коли вона дійсно хоче, щоб я поїхав, то єдиний засіб до цього — влаштувати так, щоб вона поїхала зі мною. Тут я освідчився їй, але не встигла вона мені відповісти, як прибіг цей брат, і обличчя в нього було, ніби в божевільного. Він був блідий від злоби, і ясні очі його палали люттю. «Що я роблю з дівчиною? Як я смію залицятися до неї, коли це їй неприємно? Невже я вважаю, що коли я власник цього помістя, то я можу робити все, що захочу?» Якби він не був її брат, то я краще зумів би відповісти йому. Я відповів, що мої почуття до його сестри такі, що