Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

Я кивнув Люсі, котра витріщалася на мене з неприхованою злобою. Я був їй неначе ворог, що підступно вдерся в її володіння… це було видно з того, як вона ходила кімнатою, дуже швидко й напружено, і з того, як вона дивилася на мене. Вона була готова до насильства, в цьому можна було не сумніватися. Навіть мій адвокат зауважив це.

«Люсі!» гаркнув він. «Люсі! Заспокойся, хай тобі грець! Згадай, що трапилось в аеропорті… більше цього не треба, ОК?» Він знервовано усміхнувся їй. Вона виглядала немов звір, якого закинули до ями і він змушений боротися за власне життя… «Люсі… це мій клієнт; це Пан Дюк, відомий журналіст. Він також живе в цьому номері, Люсі. Він на нашому боці.» Вона нічого не відповіла. Було видно, що вона не повністю себе контролювала. Великі жіночі плечі й підборіддя немов у Оскара Бонавени. Я сів на ліжко і намацав у сумці свій газовий балончик… і коли відчув кнопку розприскувача під великим пальцем, мною заволоділа спокуса бризнути газу їй в обличчя й звалити її з ніг. Я ж так відчайдушно хотів миру, спокою, усамітнення. Останнє чого мені хотілося, так це сутички з якоюсь божевільною від наркотиків гормональною потворою у моєму ж готельному номері.

Здавалося, мій адвокат розумів це; він знав чому я тримав руку в сумці.

«Ні!» крикнув він. «Тільки не тут! Інакше нам доведеться виїхати!» Я знизав плечима. Він був угашений. Це було видно. Так само як і Люсі. Її очі божевільно блищали. Вона дивилась на мене так, як би дивилась до того моменту, коли її життя відхилилося від норми.

Мій адвокат підійшов і поклав руку їй на плече. «Пан Дюк мій друг,» м’яко мовив він. «Йому подобаються художники. Покажи йому свої картини.» І тут я тільки помітив, що кімната була заставлена картинами – приблизно сорок чи п’ятдесят портретів, деякі виконані маслом, деякі просто ескізи олівцем, всі приблизно одного розміру і з одним і тим же обличчям. Вони стояли біля кожної стіни. Обличчя на них здавалося дуже знайомим, але я не міг зрозуміти хто це. Це була жінка з ротом, великим носом і надзвичайно блискучими очима – просто таки демонічно чуттєве обличчя; щось на кшталт мегагіперболізованих, неймовірно драматизованих репродукцій, які можна знайти в кімнаті студентки-художниці поведеної на конях.

«Люсі малює портрети Барбари Стрейзанд,» пояснив мій адвокат. «Вона художниця з Монтани…» Він повернувся до неї. «Як називається твоє рідне місто?» Вона поглянула на нього, потім на мене, потім знову на мого адвоката. Потім нарешті вона заговорила, «Келіспел. Це на півночі. Я малювала їх з телевізора.» Мій адвокат пристрасно кивнув. «Неймовірно,» сказав він. «Вона подолала весь цей шлях сюди просто для того, щоб подарувати ці портрети Барбарі. Ми збираємось сьогодні до готелю «Американа», щоб зустріти її за кулісами.» Люсі зніяковіло посміхнулась. В ній більше не було ворожості. Я поклав балончик на місце і встав. У нас були серйозні проблеми. Я цього не врахував: знайти свого адвоката, схибнутого від кислоти і втягнутого у якусь збочену любовну гру.

«Ну що ж,» сказав я, «Думаю, вони вже припаркували машину. Давай заберемо решту барахла з багажника.» Він оживився. «Атож, давай заберемо.» Він усміхнувся Люсі. «Ми скоро повернемось. Якщо дзвонитиме телефон, не бери слухавку.» Вона посміхнулась у відповідь і по-християнськи підняла вгору вказівний палець. «Благослови, боже,» сказала вона.

Мій адвокат одягнув широчезні штани й блискучу чорну сорочку і ми вийшли з кімнати. Я бачив, що йому важко було орієнтуватись в просторі, але не став допомагати йому.

«Що ж…» сказав я. «Які у тебе плани?»

«Плани?» Ми чекали ліфта.

«Люсі,» сказав я.

Він замотав головою, намагаючись сфокусуватися на питанні. «Чорт,» нарешті сказав він. «Я зустрів її в літаку, а в мене з собою була кислота.» Він стиснув плечима. «Ну знаєш, ці маленькі сині ампулки. Боже, вона ж з тих релігійних збоченців. Вона для чогось втікає з дому вже вп’яте чи вшосте за останні півроку. Це жахливо. Я дав їй ампулу, а потім лиш зрозумів… чорт, вона ж ще ніколи навіть не пила!» «Ну,» сказав я, «мабуть це вихід. Ми можемо тримати її під наркотою і торгувати її задом на конференції.» Він вирячився на мене.

«Вона просто ідеальна для цього,» сказав я. «Ці копи готові будуть віддати по п’ятдесят баксів з рила за те, щоб познущатися з неї, а потім всім гуртом трахнути. Ми можемо поселити її в одному з придорожніх мотелів, порозвішувати на стінах портрети Ісуса, а потім спустити цих свиней на неї… Чорт, вона ж сильна; вона зможе постояти за себе.» Його обличчя нервово засмикалось. Ми були вже в ліфті й спускалися в хол. «Господи Боже,» пробурмотів він. «Я завжди знав, що ти хворий, але ніколи не очікував почути від тебе подібне.» Він виглядав приголомшеним.

Я засміявся. «Це елементарна економіка. Ця дівка просто подарунок долі!» Я обдарував його Богартівською посмішкою[10] на всі 32… «Чорт, ми були на грані краху! І раптом ти знаходиш десь цю м’язисту дурепу, яка приноситиме нам штуку баксів за день.»

«Ні!» крикнув він. «Не кажи мені цього!» Двері ліфта відчинились і ми попрямували в бік парковки.

«Думаю, вона зможе обслуговувати чотирьох за раз,» мовив я. «Боже, якщо нам вдасться постійно тримати її під кислотою, то зможемо заробляти й по дві штуки в день; може навіть три.»

«Ах ти ж триклятий збоченець!» розлютувався він. «Я продірявлю твою йобану голову!» Він косився на мене, захищаючи очі від сонця. Я помітив Кита приблизно за п’ятдесят футів від дверей. «Ось він,» сказав я. «Непогана тачка, як для сутенера.»

Він застогнав. На його обличчі читалася боротьба, яку його мозок вів проти раптових кислотних приходів: хвилі болісного напруження, супроводжувані замішанням. Коли я відкрив багажник Кита, щоб дістати сумки, він оскаженів. «Якого дідька ти робиш?» загарчав він. «Це не її машина.»

«Я знаю,» відповів я. «Вона моя. А це мій багаж.»

«Йобаний врот!» закричав він. «Те, що я адвокат, ще не дає тобі права вештатись кругом і красти чужі речі у мене на очах!» Він відійшов. «Та що ж з тобою в біса не так? Ми так ніколи нічого не зробимо.»

Після усіх труднощів ми нарешті дістались до номеру і спробували серйозно поговорити з Люсі. Я почувався нацистом, але це необхідно було зробити. Вона була зайвою у такій хиткій ситуації.