Читати книгу - "Курва"

Вона вдячна Сергію, – своєму колишньому сусідові, – що забрав її з того села, куди автобус ходить аж два рази на тиждень, як тільки-но сам у люди, чи то пак у герої, вибився, і через три роки наполегливої праці отримав службову квартиру. Але це поки що… Я уявляла, як, поївши, мовчки встане, витре кухонним рушником рота, бо так робив його батько, і рушить до спальні. Дівчина віддано подріботить за ним слідом. Так само мовчки, не знімаючи з неї нічної сорочки, рвучко ввійде в неї, та за якусь коротку мить зм’якне і, повернувшись на бік, тихенько засопе. Вона ще кілька хвилин полежить без руху, зачекає, аби він добре заснув, піде на кухню змивати начиння… Це все ж краще, ніж чекати раз на тиждень машину з хлібом.

– Мабуть, ви щось неправильно зрозуміли, – я намагалася виправдати і побороти раптову неприязнь до Сергія Миколайовича (може, за те, що так холодно повівся з молодою дружиною). – Ці люди не могли в мене працювати, бо не було ліцензії, я ж тільки документи на неї подавала…

Намагалася все пояснити і логічно розставити на свої місця. Щиро вірила, що коли мені це вдасться, вони нарешті схаменуться, і навіть якщо й не попросять вибачення, то все одно підуть геть.

– Хай так, але ж ви про це написали в довідці, – стояв на своєму Василь Петрович.

– Можливо, і написала, бо без тієї довідки мені б не видали ліцензію, – мало не плачу.

– От бачите, самі визнаєте, що подали неправдиві свідчення, – задоволено.

– А як, по-вашому, я мала ту кляту ліцензію отримати? – починаю обурюватися.

– Нам байдуже як. Це не наша справа. Ми свого пильнуємо…

– Аби я людьми не торгувала? – нечемно перебиваю їх, бо розумію, що тут жодна тактика безсила.

– Так, – цілком серйозно, – і це в тому числі.

– Але ж ця довідка – це винахід місцевої влади, цього документа немає в переліку, затвердженому міністерством, – хапаюся за останню рятівну соломинку.

– Ось у міністерстві і з’ясовуйте, а поки що просимо вас по-доброму надати все, що ми просили. Інакше… – Сергій Миколайович багатозначно звів брови догори.

Відчайдушно намацую твердий ґрунт під ногами, який раптом кудись подівся. Збираю докупи весь здоровий глузд, аби второпати, що ж насправді відбувається. На кожному кроці торочать, що ми однією ногою в Євросоюзі, а тут два молодики, які ще вчора бавилися дерев’яними іграшками на глиняній долівці, звинувачують мене не аби в чому, а в торгівлі людьми.

Зайшла на хвилю до колишньої одногрупниці. У неї своє модне ательє. Схотілося якось себе потішити. Якщо не куплю, то принаймні переміряю останню колекцію зима-осінь. Та де там! До Марійки не доступитися: повна приймальня людей. Гламурні тітоньки передпенсійного віку докладають надзусиль, аби втриматися в загальній колії. Намагаються одягом від знаменитих модельєрів сховати те, що лишилося від колись молодих, струнких і невпевнених у собі сільських дівчат. Є й інші – дружини чи доньки номенклатурних кадрів. Ті все життя дозволяли собі вирізнятися за рахунок вільного доступу до благ. А тепер що? На кожному кроці магазини, бутики яких хочеш брендів. Не звикли ходити в тому, що можуть дозволити собі простолюдини, от і намагаються здивувати всіх вбранням від того чи іншого дизайнера. У мене теж така була клієнтка. Хотіла вітальню у стилі вампір…

Дві жінки в передпокої про щось жваво дискутують. Марійки не видно. На мене ніхто уваги не звертає. Маю трохи часу, то вирішую зачекати кілька хвилин, раптом господиня сама з’явиться.

Мимоволі прислухаюся до розмови. Молода жінка, лише на кілька років старша від мене, красиво сидить на краєчку крісла, зграбно заклавши одну на іншу ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги.

– Та ні, сваритися обов’язково потрібно, от ми з чоловіком вчора так зчепились, що подумала – не дійдемо згоди ніколи. Але до вечора потомилися, то й втихомирилися. Зате нині – бажаний спокій, – безапеляційно провадить вона.

Інша жінка, не така впевнена в собі, зі штивною, закляклою спиною, глибоко сидить у м’якому кріслі, абияк заломивши ноги. До граційності першої їй далеко, але вона, здається, того не зауважує, заглиблена у свої роздуми.

– Коли ви так кажете… – якось розгублено і занадто тихо, наче про себе.

Жінка нервово теребить довгі ручки великої шкіряної торби, яка лежить поруч. Упізнаю в ній минулорічну колекцію одногрупниці.

– Звичайно, я не тільки так думаю, я знаю, адже я все-таки за фахом психолог, – наполягає перша.

От воно що. Я згадала. Марійка розповідала, що серед її клієнтів є пара: він – звичайний чоловік, а вона – психолог.

– А ви як думаєте, чи це нормально, коли в сім’ї час від часу бувають суперечки, які плавно переходять у сварки? – це до мене.

Я на мить розгубилася. Намагаюся в сторонні розмови не встрявати, тим більше на чужій території. Та й до сварок у мене своєрідне ставлення. Тим паче, що не знаю, про які саме йдеться. Про класичні сварки з класичними атрибутами: підвищеним голосом, виряченими очима, потрісканими кров’яними капілярами, перекошеним обличчям, биттям посуду і зціпленими до білого руками, аби не вдарити? У такому випадку категоричне «ні».

– Ні, – механічно повторила вголос те, що спало щойно на думку.

Моєму здивуванню не було меж (а я думала, що мене вже ніщо не здивує), бо пані психолог раптом схопилася на рівні ноги в тонких панчохах кольору дорогої засмаги і заявила категоричне «так». Оскільки я людина не публічна, не маю жодних кандидатських і докторських, на відміну від моєї опонентки, то мені довелося відступити. Я бачила, як розчаровано відвела свій погляд жінка зі штивною спиною, наче я в чомусь дуже важливому і вкрай особистому її розчарувала чи не виправдала надій. Я пішла, так і не дочекавшись подруги.

Змовчала. Тоді. Але недавно ця тема зринула в іншій розмові. На каві. Коли до нашого з Ростиком столика підійшла – радше підлетіла – його знайома і безпардонно вмостилася на вільному кріслі.

– Ростику, – випитувала я в хлопця, усе ще перебуваючи під впливом заяви пані психолога, – то все-таки нормально це чи ні – сварки в родині?

– Звичайно! Про що мова? Адже нам усім час від часу потрібно «випускати пару», потрібно якось урізноманітнювати своє життя, бо