Читати книгу - "Будинок з привидами"

Треба кінчати життя інакше. Але як? Ото дивак! Я зовсім забув про револьвер. Пальнув сам у себе — і кінець. І йти нікуди не треба. Залишу записку рідним — і тут-таки в кухні… Засуну дуло в рот та як пальну! А потім усі поприбігають, тітка буде плакати; може, й тато заплаче, пошкодує, що сказав «подивимося».

Але ж я нічого цього не побачу. Я ж бо буду мертвий. Що мені з того, що хтось за мною заплаче?

Навпростець через кладовище повертатися було, звичайно, значно ближче, але надто вже похмуро, незатишно там стало ввечері, і я, обійшовши полями кладовищенську огорожу, пішов у місто по м'якому путівцю. Там, коло дороги, сиділи два каменотеси і висікали з куска граніту пам'ятник. Зубила під проворними молотками дзвінко вицокували.

Цікаво, мені поставлять пам'ятник, коли я покінчу з життям? Ні, не поставлять. Навіть і на кладовищі не поховають, а закопають десь на пустирі, як бездомне щеня.

У дворі радпартшколи, біля залізничних воріт, стояли Марущак і Валеріан Дмитрович Лазарєв. На Лазарєву був старенький, потертий на ліктях чесучевий кітель, бриль. Я навіть не повірив спочатку, що це Лазарєв. Того дня, коли ми умовилися з Марущаком піти до Лазарєва, його дома не було. Прийшли, а дружина сказала нам, що Валеріан Дмитрович поїхав у Київ на конференцію вчителів. Ми вирішили сходити до нього тоді, як приїде.

— Здрастуйте, Валеріане Дмитровичу! — сказав я, скидаючи кашкет.

— А, Манджура! Здрастуй! — відповів Лазарєв неуважно. — Ти хіба тут живеш?

Мені стало ще прикріше: Марущак не тільки познайомився з Лазарєвим без мене, він навіть не сказав Валеріанові Дмитровичу, хто перший направив його до нього.

— Тут. Бачите, он там, у білому флігелі, — сухо відповів я і тільки зібрався йти, як за спиною у мене пролунав спокійний, знайомий батьків голос:

— Може, ти все ж таки пообідаєш?

— Я не хочу, тату. Я вже обідав.

— Де ж ти міг пообідати, Василю? — спитав батько посміхаючися. — В якому такому ресторані?

— І зовсім не в ресторані. Я у… Петька Маремухи обідав…

— Ну, не велике лихо. Пообідаєш ще раз. Ходім, — сказав батько.

Коли ми пішли, я почув, як Лазарєв сказав Марущаку:

— Отже, договорилися — після занять?

— Приходьте обов'язково. Будемо чекати! — відповів Марущак.

— Навіщо я йому потрібен? — повільно йдучи слідом за батьком по траві, думав я. — То мовчав-мовчав і докоряв мені, а тепер ніжнощі пішли — обідати покликав. Потрібні мені його ніжнощі!»

Широка батькова спина, на якій позначалися лопатки, похитувалася в такт рухові, кінець білої сорочки був забруднений друкарською фарбою.

— Між іншим, Василю, — сказав батько, обертаючися, — мене цікавить: коли саме ти встиг пообідати із своїм Петьком? Я недавно проходив по Заріччю і зайшов до них. А Петько каже: «Чому, скажіть, Василь не заходить до мене? У мене діло до нього є». Ти б зайшов, Василю.

Батько знову притис мене до стінки.

— Юначе! Юначе! — почулося ззаду. Нас наздоганяв Марущак. — Товаришу Манджура, — спитав він у батька, — нічого, якщо я твого хлопця затримаю?

— Тільки ненадовго, а то й так його обід уже прохолонув, — дозволив батько і попрямував до сходів флігеля.

І тільки він сховався у флігелі, Марущак спитав:

— Василю, хто тобі розповідав про привиди?

— А хіба що?

— Та ти не бійся, мені просто цікаво.

— Маремуха казав…

— Він твій приятель, чи як?

— Приятель.

— А ти не можеш у нього розпитати, від кого він це чув? Тільки, знаєш, обережненько так, між іншим.

— Можу.

— Тільки не наполягай дуже, хай сам усе розкаже. Зрозумів? Значить, розпитаєш?

— Розпитаю.

— Ну й добре. Йди тоді обідай!

За обідом, поїдаючи трохи теплий, густий гороховий суп, я все ніяк не міг здогадатися, чи знає тітка, де ділися ложки, чи ні. Поки я обідав, батько, скинувши покривало, ліг на постіль і взяв газету. Він читав газету, шарудів газетними аркушами і за весь час не промовив жодного слова. Тітка теж мовчала. Чи то вони посварилися, чи вдвох розсердилися на мене. Так і не зрозумівши нічого, я доїв солодку пшоняну кашу з холодним молоком і потихеньку вийшов на ґанок.

З вікон курсантського гуртожитку лунала весела пісня:

Гучніше, музико, грай перемогу:

Розбитий ворог нехай тіка!

Жени його!

За спілку молоді, за робітничу

Ми лунко грянемо: «Ура! ура! ура!»

Як я заздрив курсантам! Заздрив тому, що вони старші за мене, заздрив їх веселощам… Ну чому я не народився років на сім раніше? І з петлюрівцями мені б удалося повоювати, і, може, мене де-небудь поранили б у бою, і був би я, напевно, комсомольцем. А тепер мене ніколи не приймуть такого…

У цю мить на дереві заспівав шпак.

Як тільки ми переїхали сюди, я помітив, що під дахом флігеля звили собі гніздо шпаки. Вони інколи залітали туди, спритні, рябенькі, з темно-синім полиском. А недавно я вже почув писк пташенят. З кожним днем пташенята пищали все голосніше; коли підлітав до гнізда старий шпак, вони висували з дірки в стіні жовті дзьоби, і кожне з них націлялося першим ухопити принесеного черв'яка. Цілі дні з-під даху чувся писк, тільки надвечір, коли сонце ховалося за кладовищем, нагодовані вмолю пташенята стихали, а задоволені й потомлені старики-шпаки злітали на сусідню акацію і починали співати. Ось і зараз якийсь з них почав свою вечірню пісню. Крізь рідке листя акації я бачив чорні груди шпака, задертий угору тоненький і тремтячий його дзьоб. Уривистий нерівний шпаків спів був дуже приємний. Шпак то передражнював іволгу, то заспівував соловейком, то свистів, як чиж, то цвірінчав зовсім по-гороб'ячому. Він співав дедалі голосніше й надривистіше, намагаючись перекричати голоси курсантів. Я задивився на шпака й не помітив, як до мене підбіг Петько Маремуха. Він задихався й почервонів.

— Я… мене не пускали до тебе… Насилу умовив… вартового… Давай…

Я дивився на Петька і нічого не розумів.

— Давай… Побіжимо…

— Куди?

— Ти нічого не знаєш?.. Побігли…

— Та куди, скажи?..

— Борці приїхали! — випалив Петько.

Цих слів було досить, щоб я, забувши про все, побіг за Петьком на вулицю.

Вже за ворітьми Петько на ходу кинув:

— Я не знаю, коли початок. Може, о десятій, а може, о дев'ятій. Та коли о дев'ятій, тоді запізнилися.

— А де борються?

— В клубі радторгслужбовців.

— Багато?

— Ой, багато!.. І Алі-Бурхан… І Дадіко Барзашвілі… Всі…

— А квитки?

— Не журися!

— Мабуть, найдорожчі зосталися?

— Не журися, кажу!

— Добре мені діло — не журися!

— Є квитки… Розумієш? — радо