Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— Гаразд, — погодився він.

— Через п'ятнадцять хвилин, — повторив голос.

Розмова скінчилася.

Квін одійшов від телефону і подався до чоловічої вбиральні. Там він прихилився до стіни й скинув одного черевика. Вийняв із кишені чек, загорнув його в клаптик паперу й поклав у черевик. Тоді знов узувся. Він наслідував Грейвза.

Повернувшись до зали, він спинився біля прилавка з посудом. У кав'ярні, крім нього, нікого не було, а офіціант за прилавком дивився в інший бік. Квін узяв ножа і спробував пальцем лезо. Ніж був тупий. А втім, згодиться хоча б на те, щоб налякати. Він обмотав ножа паперовою серветкою і засунув у внутрішню кишеню піджака. Потім через парк пройшов до Колумбової площі і хвилин за дванадцять був уже в кафе. Сів за стіл біля вікна, що виходило на Бродвей, і чекав. Разів зо два озирнувся на протилежне вікно, з боку Центрального парку, йому здалося, що під вікном спинилася машина. Постояла трохи й повільно від'їхала. А може, просто стояла перед світлофором.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Минуло вісімнадцять… Двадцять…

Квіна охоплював неспокій. «Може, я не зрозумів? А що, як він просто вигадав час, щоб утекти? Можливо, він дужче боїться мене, аніж хоче здобути чек? Я певен, що Грейвза убив він. Безперечно, він. А я сам усе зіпсував і випустив його!»

Чоло йому зросив холодний піт. Квін витирав його, та піт виступав знову.

Раптом позаду нього, в касі, задзвонив телефон. Квін озирнувся, тоді знову втупив очі у вікно. Позаду хтось стукав у скло. Він озирнувся ще раз і побачив, що касир робить йому знаки підійти.

Квін підійшов до каси, і той сказав:

— Тут просять до телефону чоловіка, що сидить біля вікна. Слухайте, сюди ж не можна дзвонити… — І все-таки передав Квінові трубку.

То був Гоумз.

— Це ви, Квіне?

— Так. Що там у вас?

— Я чекаю на вас у барі Овена. Це на П'ятдесят першій вулиці.

— Що це за вигадки? Ви ж сказали мені прийти сюди. Чого ви крутите? Навіщо я маю гасати по місту?

— Нуте, йдіть сюди. Можете взяти таксі, я заплачу за вас. Скільки часу вам треба?

— А може, ви знову крутите?

— Та ні, я вже тут.

— Гаразд. Побачимо, чи ви там є.

Двадцять сім хвилин на п'яту

Ресторан уже був зачинений. Її туди не пустили. З дверей один по одному виходили люди й зникали в темряві. Люди, що заробляли там собі на прожиття. Для ресторанної обслуги то була немов п'ята година пополудні — адже. день у них починався не тоді, коли в інших.

Руді походжала по тротуару перед дверима.

Там, у цьому ресторані, рудоволоса жінка в ясно-зеленій сукні передала Грейвзові записку. Так-так… Тепер поміркуємо. Щоб написати записку, їй потрібні були папір і олівець. Жінки її типу не носять у сумках таких речей. Вони радніше подають звістки очима або стегнами. А може, все-таки в цієї були папір і олівець? Не виключено. Тоді справа ускладнюється. Та будемо виходити з того, що вона їх не мала. Отже, мусила десь узяти. Навряд, щоб вона зупинила когось під час танцю і спитала: «Чи нема у вас олівця й паперу?» Так само навряд, щоб підійшла до якоїсь парочки чи компанії за столом і попрохала в них. Хто ж тоді лишається? Офіціант, котрий її обслуговував, — якщо вона сиділа за столом. Бармен — якщо стояла біля прилавка.

Тож Руді й далі походжала перед зачиненим рестораном.

Навіть тут, на вулиці, вона могла пізнати, хто виходив з дверей. Оця метка малявка, досить вибагливо убрана, певне, працює в гардеробі.

Руді зупинила її.

— Ні, жодна жінка не брала в мене олівця. Та в мене його й немає.

І вона пішла собі вулицею — тендітне пташеня на малесеньких ніжках.

А оця молода негритянка, мабуть, з жіночої туалетної кімнати.

— Якого олівця? — спитала вона. — Для брів?

— Ні, звичайного, яким пишуть.

— Е, любонько, хіба ж туди для того ходять! Ви не там шукаєте.

— І ніхто за весь вечір не попрохав у вас олівця? — не вгавала Руді.

— Ні. То, мабуть, єдине, чого в мене не прохали. Та й не маю я там олівців. До речі, треба буде завтра принести. А що, як хто спитає?..

Вийшов чоловік. Бармен.

Він спинився і похитав головою.

— Ні, біля мене ніхто не просив олівця. Спитайте Френка, коли він вийде. Він працює з другого боку.

Він пішов.

Ще один… Потім іще…

— Так, я Френк.

— У вас не брала олівця жінка… висока жінка з рудим волоссям, у зеленій сукні? Пригадайте, хто-небудь просив у вас олівця?

Він ствердно кивнув головою.

— Так. Я пам'ятаю. Руда. Пам'ятаю. Десь близько півночі.

— А ви не знаєте, як її звуть?

— Ні, не знаю. Здається, вона працює в якомусь ресторані тут поблизу.

— А в якому, не знаєте?

— Ні. Мені так здається, бо хтось запитав у неї: «Що ти тут робиш? Хіба у вас уже зачинили?»

— Але ви не знаєте…

— Я не знаю, хто вона й звідки. І взагалі нічого про неї не знаю. Вона взяла в мене олівець, щось написала, тоді віддала олівця назад.

Він постояв ще трохи. Більше розмовляти не було про що.

— З охотою допоміг би вам…

— Якби ж то ви могли!.. — мовила вона глухо.

Він повернувся й пішов. А вона стояла на тротуарі зовсім розгублена. Мабуть, нічого їй більше не дізнатися. До мети було так близько і водночас так далеко!..

Вона підвела голову. Френк обернувся. І раптом пішов назад, до неї.

— Я бачу, ви дуже засмучені?

— Дуже, — призналася вона.

— Може, оце вам стане в пригоді? Я не знаю, чи ви сама робите в ресторані, але ті, що там роблять, мають чудні звички. Тут недалеко є кав'ярня, де вони завжди збираються, коли ресторани вже зачинені. Я кажу про всяких акторочок. То їхнє улюблене місце. Вони там збираються і їдять морозиво або вершковий крем. Загляньте туди, може, про що дізнаєтесь. Я думаю, є рація спробувати.

«Є рація спробувати!»… Руді пустилася бігом. Френк здивовано провів її очима. Вона бігла всю дорогу — два невеликих квартали.

Звичайно, вони не стояли гуртом коло прилавка, як вона собі уявляла. Було надто пізно, і більшість уже порозходилась по домівках. Лишалися тільки троє, одна — з великим хортом на повідку. Певне, вийшла прогулятися з ним перед сном: з-під її накинутого на плечі пальта видніла піжама, а на голих ногах були пантофлі. Всі троє оточили собаку, годували