Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

— А моя родина?

Упир замислився — він завжди знищував свідків.

— Ну гаразд, — знехотя промовив він. — Я — великий володар, а тому можу дозволити собі бути великодушним. І ти вцілієш, і твоя родина! — з відвертим незадоволенням пообіцяв У.

Арчибальд уже ладен повірити Упиреві, та передбачливість узяла гору: цікаво, чому завойовник так легко погодився виконати його прохання, не поставивши жодної умови?

— За однієї умови! — ніби підслухавши дідуся, загорлав У.

— Слухаю тебе, — відповів дідусь: він все одно не мав вибору.

— Незабаром мої раби побудують мені палац — як тільки я знайду для нього добре місце. Так от, коли я в ньому замешкаю, нехай Маргарита щонеділі приносить туди свій знаменитий шоколадний торт, прикрашений журавлиною в цукрі і мигдалевими горішками.

Виявляється, Упир не лише гурман, а ще й естет!

Арчибальд спохмурнів і глибоко вдихнув, щоб його відмова прозвучала якомога поважніше.

Та Маргарита його випередила.

— Згода! — сказала вона так, що дідусь не міг і слова вставити.

А якщо Маргарита погодилася, значить, вона все обміркувала. Вона не жбурляла слів на вітер.

— Щонеділі, о десятій ранку, я приноситиму у твій палац торт, який ти мені замовив, — упевнено підсумувала бабуся.

І хто їй посміє заперечити? Упиреві лишається чемно попрощатися.

— Ну й гаразд! — розплився в усмішці повелитель Сьомого континенту.

Утім, Упир не знає, що таке усміхатися — він просто відтворює людську міміку.

Вилізши на дах вагона, Селенія побачила свій меч і, схопивши його за руків'я, потягла до себе. Меч піддався, ніби його застромили не в тверді дошки, а в пісок. У цю мить напіврозбитий потяг загальмував біля вокзальної платформи, розташованої поруч із ніжкою дідусевого письмового столу.

— Кінцева, всі виходять! — гукнув Артур, дуже задоволений, що цілим і неушкодженим вийшов із запеклої бійки.

Зіскочивши на перон, Селенія та Барахлюш озирнулися навсібіч. Африканські маски, розвішані на стінах, налякали їх. Адже коли на них дивитися знизу, то вони здаються велетенськими обличчями, вирубаними на скелях височезних гір. Сотні книг на підлозі були подібні до розфасованого паштету домашнього приготування, шматочки якого поклали в якомусь загадковому порядку, про який знають лише господарі дому. Шматочки утворили павутину звивистих вуличок, в лабіринті яких так просто заблукати.

Артур підійшов до однієї іграшки, що лежала серед кімнати. Це будівельний кран із довгою стрілою і крихітним кошиком. Артур підштовхнув друзів до кошика.

— Куди ти хочеш нас везти? — стурбовано спитала Селенія. В кошичку крана вона відчувала себе ще менш комфортно, ніж в горіховій шкаралупі. © http://kompas.co.ua

— Те, що ми шукаємо, сховане нагорі, над дідусевим столом! Чуєш, Барахлюше! Чи не міг би ти своїм ножиком опустити он той важіль?

Юний принц скептично поглянув на великий чорний важіль, що стримів на пульті управління.

— Нема питань! — відповів він, упевнений у собі, а точніш, у своєму ножикові, що має близько двохсот усіляких штукенцій, і який би, якби умів сміятися, розреготався, почувши таке просте завдання.

Барахлюш узяв ножика і натиснув двадцять сьому кнопку. З ножика вилетіла дюжина різнобарвних метеликів і розлетілася врізнобіч.

— Опс! Здається, я помилився! Завжди плутаю потрібну кнопку з метеликовикидачем!

Барахлюш знову покрутив ножик і натиснув на кнопку — сімдесят другу. Величезна блямба гидко-зеленого кольору, схожа на пережовану жуйку, прилипла до важеля управління. Трос натягся — і кошик поволі поповз угору разом з нашими мандрівниками.

— А так пересуватися значно приємніше, ніж потягом! — повідомив зраділий Барахлюш.

Щоб помилуватися краєвидами, Селенія визирнула із кошика. Підлогу всіяли сотні незнайомих їй предметів. Вона з цікавістю їх розглядала, намагаючись зрозуміти, чим корисний такий великий безлад. Уявіть собі дитину, що все життя прожила в провінції і враз опинилася на верхівці найвищого нью-йоркського хмарочосу. Якщо уявили, значить, вам зрозумілі принцесині відчуття.

Артур чудово тут орієнтується — йому знайомий кожен предмет. Тому він більше зацікавився пережованою жуйкою, яку виплюнув ножик юного принца.

— Поясни, будь ласка, що за гидке місиво вискочило з твого ножика?

— Слиз із пуголовків! — відповів Барахлюш.

— А навіщо тобі слиз із пуголовків? — спитав Артур, якого вже знудило.

— Ну… Наприклад, щоб залити торт із яєць гусені! — знизав плечима принц.

Такий рецепт виготовлення торту не викликав у нього негативних емоцій — на відміну від Артура. Добре, що хлопчик давно не їв, а то б усе, надбане шлунком, вмить випало за борт кошика.

Тим часом кошик прибув на кінець стріли, підведеної до самого Арчибальдового столу. Почекавши, поки він перестане гойдатися, Артур звівся на ноги і, змахнувши руками, стрибнув на стіл. Селенія — за ним. Звісно, вишуканіше й граціозніше.

— А я залишуся тут! І охоронятиму ваш тил! — гордо заявив Барахлюш.

Та Селенію не обдуриш. Вона чудово знає, що її братик вирішив лишитися не тому, що в нього стався напад героїзму, а навпаки: він боїться стрибати.

— Як це благородно з твого боку! — єхидно промовила Селенія. — Отже, якщо сюди прийде Темрякос, ти його затримаєш і вартуватимеш, аж доки ми повернемося!

— Ой, Темрякос… звичайно, так, так, — невпевнено промимрив принц, до якого дійшло, що він зі своєї волі набрався по саміхалявки.

Артур із Селенією видряпалися на гору зі складених одна на одну книжок. Тим часом під дверима промайнула чиясь тінь. Тінь така страшна, хоча й невеличка — всього кілька міліметрів. Це Темрякос. Він отямився, збадьорився і став удвічі обережніший. Зіткнення з дверима обійшлося йому в декілька залізяк, що вилетіли з гребеня.

Вартовий Барахлюш не міг його це помітити, бо Темрякос схожий на великого чорного жука, який повз по світлій підлозі. Щоб повідомити про це Артура, юний принц намагався свиснути, але переляк звів йому щелепи. Темрякос підбіг до потяга, скочив на підніжку і проліз у вагон. Виставивши вперед меча з уже трьома лезами, він пильно обшукував усі закапелки салону. Барахлюш намагався свиснути, заклавши пальці до рота, одначе звук, що полинув звідти, можна було б порівняти хіба що із шипінням повітря, яке втікає з погано зав'язаної кульки.

А Селенія з Артуром уже підкорили книжкову верховину.

— І куди ми тепер? — спитала принцеса, стомлена несподіваним переходом.

— На першу поличку! — відповів Артур, показуючи пальцем угору.

Там стрункими рядами височіли книжки, засвідчуючи особливу пошану Арчибальда до цих багатств людських знань. Між книжками сховано маленьку пляшечку.

— Якщо дідусь її нікуди не переховав, ми вип'ємо рідину, виростемо і зупинимо того бісового Упиряку!

Почувши закляте ім'я, Селенія мало не зірвалася вниз. Артур учасно допоміг.

— Вибач мені! — жалібно попросив хлопчик, і на обличчі його відбилося правдиве