Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

над головою подвійного меча, він знову почав наступ, а його меч став схожий на пропелер гелікоптера. Селенія усміхнулася, цілком покладаючись на свою зброю. Мечі схрещуються так швидко, що неможливо підрахувати кількість ударів. Принцеса відверто бавилася, і цим ще більше розлютовувала Темрякоса, що вже став задихатися. Помітивши його втому, дівчинка вирішила покласти край безглуздому поєдинкові і, не моргнувши й оком, пошаткувала обидва леза, як капусту.

Ошелешений розбійник упав на коліна. Артур підійшов до Селенії.

— Сподіваюся, ти нарешті помудрішаєш, інакше я розгніваюся! — вдавано сердито звернувся до Темрякоса хлопчик.

Перемога повна! У нападника немає сил, і він, хникаючи, почав умовляти принцесу.

— Пробачте, принцесо Селеніє! Не ображайтеся на мене! Мене так виховували!

Вчили грабувати і вбивати, а я ж таки нівроку нормальний хлопець!

Цих слів вистачило, щоб принцеса пожаліла невдаху. І вона, незважаючи на гострі залізяки, що стриміли із зачіски Темрякоса, погладила його по голові.

— Я знаю, хлопче, ти не винен, — сказала вона з усмішкою. — Я навіть переконана, що в дитинстві ти був милим і слухняним.

— Ага! Дуже милим! — хникав вояк, обіймаючи принцесині ноги. — Я завжди був милим, доки батько не навчив мене усякій гидоті!

Промовивши ці слова, Темрякос схопив принцесу за ноги і рвучко смикнув на себе. Втративши рівновагу, Селенія впала, випустивши з рук чарівний меч, а підступний нападник його підхопив.

— О ні! — вигукнула принцеса, зрозумівши, що помилилася.

А Темрякос шкірився, як гієна.

— Ти смілива, принцесо, але щоб стати справжнім воїном, тобі бракує підступності! Війна — чоловіча справа! — погордливо промовив він.

— А дурість — справа злочинців! — відповів замість принцеси Артур, сподіваючись цією реплікою відволікти його увагу від Селенії і перевести на себе. І цей план спрацював на сто відсотків. Розлючений Темрякос повернувся до нього обличчям.

— Ну, ти мені дорого заплатиш за образу! Якщо в тобі є хоч крапля сміливості, ти битимешся зі мною сам на сам! А я потім повішу твій скальп у своїй вітальні!

— А я з цим можу не погодитися! — виклично відповів Артур, запускаючи розгойдану люстру просто у фізіономію Темрякоса.

І хоча удар був прицільний, та люстра зачепила вояка так, ніби сухий листок, випадково торкнувшись щоки.

— Готуйся до геройської смерті! — розігруючи розгніваного праведника, вигукнув Темрякос.

— Тобі добре так казати — у тебе меч! — ображено відповів хлопчик.

Вояк поглянув на зброю і погодився.

— Твоя правда! І я цим мечем скористаюся!

Темрякос кинувся на Артура, як носоріг на бабку. Двобій став ще лютішим, бо могутній меч нищить усе навколо дужче за дволезовий. Тепер Темрякос уже трощить стінки вагона — їхні уламки гуркочуть по підлозі. Уникаючи ударів, Артур добіг до вузенької драбини, що вела на дах. Нападник — за ним, одначе люк для нього завузький. Та це його не зупинило! Удар мечем — і Темрякос розширив діру так само легко, як ложка прокручує тунель у картопляному пюре, викладеному в тарілці гіркою. Поєдинок триває на даху вагона.

Артур уже знесилився. Дивовижно, що він ще може втікати від випадів ворога. Але рухи хлопчика уповільнюються, а в легенях забракло повітря. Темрякос побачив, що противник ослаб, і збільшив кількість ударів. Артур не витримав натиску, посковзнувся, упав і розпластався, як жаба на піску. Жахливий монстр його переміг.

— Ти добре бився, крихітко! Я повішу твоє опудало над каміном! — урочисто промовив Темрякос, упевнений у тому, що хлопчик утішений такою перспективою.

Артур не відповів. Що тут скажеш?! Він лиш констатував своє безсилля. Свою поразку. Даремно він поліз у герої. Він всього-на-всього десятилітній школярик, який вирішив побавитися в небезпечні ігри і програв… Хлопчик приречено дивиться, як Темрякос заносить над його головою могутній меч. Нащадок Упиря не вміє співчувати… Зненацька Артурові очі осяяла іскорка надії. Не мати співчуття — це така сама погана риса, як егоїзм, злість чи мстивість. У Темрякоса купа таких вад, а могутній меч їх ненавидить. Отже, треба подати знак мечу, що його теперішній власник — негідник.

— Не вбивайте мене, прошу! — захникав Артур, підштовхуючи вояка у пастку…

— Авжеж! — злісно відповів Темрякос — і втрапив на слизьке.

Він змахнув мечем, але той несподівано змінився в кольорі і зробився важким, як Ейфелева вежа. Нападник упав навзнак, а меч проткнув дах вагона. Заскочений таким поворотом подій, Темрякос крутив головою навсібіч, намагаючись зрозуміти, що сталося. Та не встиг, бо саме в той час потяг проїхав під дверима Арчибальдового кабінету. Стоячи на весь зріст, він не встиг пригнутися, і дістав такий удар, що влип у двері, як муха в крем на святковому торті. Локомотив зник у просторах кабінету, Темрякос сповз на підлогу і розтягнувся на ній нерухомо.

РОЗДІЛ 10

Франсуа-Арман нарешті отямився. Озираючись навкруги, він побачив, що його дружина, незважаючи на такий недоречний для сну час, спокійно задає хропака на дивані. А ще він ніяк не міг зрозуміти, чому у вітальні такий страшенний безлад.

— Що тут сталося? — спитав він Арчибальда і почухав потилицю.

— У нас гість, — спокійно відповів дідусь, вказуючи на Упиря.

Помітивши його, Арман знову приготувався зімліти. Ноги в нього підкосилися, очі закотилися, але в ту ж мить, коли тулуб зятя схилився, Арчибальд схопив шматок торта і жбурнув його просто в обличчя Армана. Як ви знаєте, кремовий торт — найкращий засіб проти недоречного знепритомнення.

— Годі, Армане! Отямся! Ще встигнеш зімліти! — командним тоном промовив Дідусь.

Артурів батько підскочив і виструнчився, як за командою «струнко!», забувши про заліплену кремом фізіономію.

— А де ж мій зефіррррр?! — пролунав громоподібний голос Упиря, який ніколи нічого не забував.

— Ой, фараз, фараз!.. — відповів Ар-ман, бігцем ковтаючи крем, що потрапив до рота, і підтюпцем помчав до кухні.

Стурбована Маргарита взяла чоловіка під руку і питально зазирнула в очі. Але Арчибальд і сам не знає, як припинити цей жах. Та несподівано в його голові сяйнула ідея.

— Послухай-но, Жахливий У, я здогадався про твої наміри. Не чіпай моєї родини — і ти отримаєш те, за чим прийшов.

Упир посміхнувся — добре мати справу з мудрими людьми.

— Чесне слово! — промовив він, поклавши рукоклешню туди, де в людей зазвичай серце.

Але ж серця в нього немає!

— Слово? Та ти ж ніколи його не дотримувався! — спалахнув дідусь.

— Неправда! Коли я тебе в Забороненому місті кинув до в'язниці, то пообіцяв, що не страчу доти, доки ти мене чогось навчатимеш. І я дотримався слова, чи не так?

Що сказати Арчибальдові, якщо все так і було?!

— Ось і нині обіцяю покинути твій дім, як ти віддаси мені