Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Нечасто таке траплялося зі мною, щоб спочатку зробив, а потім подумав, що ж далі. Але тоді рятувати треба було дівчину, не до роздумів було. Поцілив Сверстюка, той скрикнув і впав, а негідники в білому на мене вирячилися. Мить мовчання, а я вже знаю, що в таких ситуаціях хто перший діяти почне, за тим і перемога.

— Руки догори! Всім стояти! — револьвером тицяю і побіг до «білих». Натовп розступився, я до дівчини, підхопив ніж, який Сверстюк дістав, перерізав мотузку, зняв з гака.

— Узяти його! — це Сверстюк хрипить, якого «білі» з підлоги підняли і тримають під руки.

— Стріляти буду! — кажу, а дівчину на плече собі поклав. Зараз із нею втекти, негідників цих у підвалі зачинити і бігти подалі.

— У револьвері сім набоїв. Один постріл ти вже зробив. То залишилося шість, а нас тут дивись скільки! — посміхається Сверстюк і має рацію, бо їх тут кілька десятків і не голіруч усі, а з сокирами, з ножами.

— Ну, хто перший на смерть? — зухвало посміхаюся я, бо тут як із собаками, не можна показувати, що злякався.

— Схопити його! — кричить Сверстюк, і натовп зривається на мене. Треба було одразу Сверстюка добивати, не здогадався я. Кинулися на мене, три постріли встиг зробити, усіма поцілив, коли збили мене з ніг і почали бити. В руках у них сокири та ножі, швиденько б мене пошинкували, наче капусту. Та пощастило.

— Не вбивати його! Не вбивати! — це знов Сверстюк. Слухають його, бо відступили, прибрали зброю від мене. Лежу скривавлений, бо ж устигли трохи порізати, іроди.

— Зв’язати його! Я сам візьму його кров!

Зв’язали мене, так-сяк рани перемотали, щоб кров’ю не зійшов, поклали на стіл, стали заливати у рот бражку. Як не кахкав, а наковтався, і стало мені не так страшно. Наче в тумані бачив, як підвісили мене за ноги до стелі, туди, де дівчина була, як підійшов до мене Сверстюк із ножем, щось там заспівав, узяв лівою рукою за волосся, а правою ніж тримав, поклав його на шию мені і впав зненацька. Заслаб, бо ж я його і перший раз поцілив, і другий, коли стріляв. Не смертельно, але два кульових поранення — це не жарт. Віднесли Сверстюка кудись, а потім і мене з гачка зняли.

— Вчитель уб’є тебе, коли набереться сил! — поклали на стіл, прив’язали міцно і пішли. Темрява у підвалі, вб’ють мене скоро, а мені не страшно анітрохи, навіть весело. Хороша в них бражка була, що отак бадьорила людину. Щось мені думалося, думалося, а потім заснув я. Прокинувся від плачу. Поруч десь. Це та дівчина плакала. Її, мабуть, від бражки попустило, і стало їй страшно.

— Не плач, дівчино, — сказав їй.

— Вб’ють нас! — бідкалася вона.

— Ну, днів кілька ще поживемо.

— Ні, ось-ось вб’ють! Я це відчуваю.

— Головний їхній поранений, а без нього вбивати не будуть. Поживемо ще.

— Вб’ють нас, вб’ють! — і далі плаче. Дитина, що ти хочеш.

— Як ти тут опинилася? — дітей краще відволікти, аніж просити не плакати.

— Я в Сороки йшла, на роботу найматися. Мені там було місце служниці. Дорогою черевик у мене порвався. Я б то і босою дійшла, але в Сороках пани, не могла туди я босоніж прийти. То зайшла я до майстерні, щоб полагодили мені черевик. Наче хороші люди, обіцяли все зробити, поїсти дали, тільки я після того борщу нічого не пам’ятаю. Прокинулася вже тут. Ой Господи, вб’ють нас, вб’ють!

— Давно ти тут?

— Не знаю. Тут же темно, ані ночі, ані дня не видно. Здається, що давно. Тиждень, чи що. Не хочу вмирати, не хочу!

Ну, я теж вмирати не хотів. Смикнувся на столі, але прив’язали мене міцно, не вирвешся. Почав думати. Була надія на телеграму Посульському. Але от він її сьогодні вранці отримав, навіть якщо одразу кинувся їхати, то це ж увечері тільки в Києві буде, а сюди наступного дня по обіді, не раніше прибуде. Вся надія, що Сверстюка я добре зачепив, не швидко він оклигає.

Лежу і відволікаюся думками, щоб як дівчина про смерть не скиглити. Бо від того скиглення жодної користі, сама ганьба Пам’ятаю, як у Києві на Косому капонірі в 1907 році бунтівників розстрілювали. Тоді всілякі провокатори солдат підбурили на повстання проти правлячого дому. Повстання придушили, а винуватців під суд і до стінки. Так ось біля стінки дехто трясся та ридав, пощади просив, на коліна падав. А деякі стояли спокійно, наче не смерть вийшли прийняти, а повітрям свіжим подихати. І от дивився я на них, розумів, що бунтівники, злочинці, але поважав. Всяко може людина жити, але хоч померти мусить гідно.

— Ой уб’ють мене! — все краялася дівчина.

— Нас уб’ють! — роздратувався я. — Нас!

— А як ви сюди потрапили?

— Та тебе вирішив урятувати, а в результаті й сам пропав, — закрутив я головою, а потім подумав, що, може, це буде мені якимось виправданням, що смерть прийняв, бо хотів допомогти дитині безневинній. Я ж у житті багато чого наробив, і вбивав, і брехав. Воно-то, звісно, не з доброї волі, а зі службової необхідності, але все одно. Навіть сльозу я пустив, коли подумав, що смерть моя буде відпущенням за гріхи мої. Помолився про себе, заспокоївся, бо ж негідно смерть із метушливою душею зустрічати.

Ото так я лежав досить довго, аж до вітру схотілося. Але де той вітер? Лежу, терплю, коли чую голоси на сходах. Ось двері відчинилися, зайшли негідники в білому, під руки Сверстюка ведуть. Мабуть, перемотали йому рани, але все одно слабкий. Двоє братів-ковалів його тримають.

— Не став я чекати довго! Уб’ю тебе зараз! — кричить мені Сверстюк, і очі в нього вогнем пекельним палають. І вб’є ж, мерзотник, уб’є! Завів он пісню мовою своєю собачою, мене підхопили знову і на вже знайомий гак підвісили. Он і жіночки зі срібним тазом і тацею з чарками. Прийму смерть мученицьку, прийму смерть нелюдську. Господи Ісусе, прийми душу мою многогрішну і прости мене; що накоїв я за життя своє безпутне!

Підвішений догори дриґом, на гачку метляюся і в такому вигляді молюся. Наче неподобство якесь, але немає мені іншого виходу, ось тільки так Останні миті життя мого спливають. Ні про що не шкодую, тільки