Читати книгу - "Рембо"

Радист викликав вертоліт, але відповіді не отримав. Потім Тісл почув гуркіт гвинта й, ніяково піднявшись із лави, пішов до відкритого заднього борту вантажівки. Вертоліт обмацував прожектором пооране поле. Не дуже давно Тісл повз по цьому полю.

Вони зависли, — сказав Тісл радистові. — Спробуйте ще. Скажіть, щоб не сідали.

Але вертоліт уже опустився на землю, шум лопатей поступово затих. У кокпіті увімкнулося світло, відтіля виліз чоловік, і коли він йшов через поле, впевнений, прямий і гнучкий, Тісл, ще не побачивши одяг, зрозумів, що це не репортер і навіть не поліцейський штату, який повертається через неполадки з двигуном. Це був чоловік, якого він спеціально викликав.

Він повільно зліз із вантажівки та, кульгаючи, підійшов до краю дороги. Чоловік наблизився до дротової огорожі.

Вибачите, я вже всю лінію облетів, шукаю одного чоловіка. Може, він тут, Уїлфред Тісл.

Це я.

А я Сем Траутмен. Я прилетів із приводу мого хлопчика.

Неподалік проїхали ще три вантажівки національної гвардії, і у світлі фар Тісл роздивився форму Траутмена, зірочки вказували на звання капітана, його зелений берет, акуратно заткнутий за ремінь.

Вашого хлопчика?

Не зовсім, мабуть. Я не сам його навчав. Це робили мої люди. Але я навчав людей, які вишколили його, так що в певному сенсі він мій. Він зробив ще що-небудь? Останнє, що я чув, це що він убив тринадцять осіб. — Чоловік сказав усе це ясно, чітко, без зайвих емоцій, але проте Тісл почув щось знайоме: уночі в дільниці так говорили батьки, шоковані та присоромлені тим, що накоїли їхні сини.

Але тут усе було набагато складніше. У голосі Траутмена звучало й інше, незвичайне в подібній ситуації, Тісл не відразу це зрозумів, а зрозумівши, здивувався.

<…>

Знову він це почув — суміш гордості й розчарування.

Ви шкодуєте, що мені це вдалося?

Ну, у певному сенсі це так і є, але не варто ображатися. Строго кажучи, він не повинен був допустити цей промах. З його навичками. Якби ви були ворогом, якого він упустив, це могло мати серйозні наслідки, і я хотів би знати, чому так сталося: можливо, у цьому є дещо повчальне для моїх людей. Розкажіть, як ви планували розшук. Як вам удалося так швидко мобілізувати підрозділи національної гвардії?

У них були заплановані на вікенд військові ігри. Усе спорядження було готове, залишалося тільки викликати людей на кілька днів раніше.

Але це цивільна командна посада. А де армійський штаб?

Далі по дорозі, в іншій вантажівці. Але офіцери дозволяють нам віддавати накази. Вони хочуть знати, як їхні люди справляться із цим без них, і тому тільки спостерігають, як це прийнято у військових іграх.

Ігри, — сказав Траутмен. — Господи, усі люблять у щось грати. Чому ви думаєте, що він ще десь тут?

Тому що всі дороги, що ведуть із пагорбів, були під наглядом з тих пір, як він туди піднявся. Він би не зміг вийти відтіля непоміченим. А якщо й зміг, я б це відчув.

Що?

Це важко пояснити. У мене виробилося якесь додаткове почуття після всього, крізь що я через нього пройшов. Він там, я в цьому не сумніваюся. І зранку я пошлю туди стільки людей, скільки там дерев.

Це неможливо, тому перевага залишиться за ним. Він фахівець із партизанських боїв, уміє годуватися з землі, вам же доведеться доставляти своїм людям їжу. Якщо вдасться, він сховається де-небудь і буде перечікувати цілий рік. Він же один, а самотню людину важко знайти. Йому не потрібно виконувати накази, узгоджувати свої дії з іншими підрозділами, тому він може швидше пересуватися, зробити кілька пострілів і відразу зникнути, щоб повторити це в іншому місці. Його вчили мої люди.

Прекрасно, — сказав Тісл. — Тепер ви навчіть мене.

<…>

не переміг. «Як усе нерозумно й безглуздо», — Подумав він. І відчув себе зовсім спустошеним. Навіщо все це? Треба було скористатися бурею та втекти.

Ну, тепер він піде. У нього був бій із Тіслом, чесний бій, і Тісл залишився живий. На цьому поставимо крапку.

Він одразу зрозумів, що це буде не так просто зробити. Тому що причиною тремтіння в усьому тілі, яке він відчував з моменту пробудження, був не нічний холод. По спині пробігла хвиля жару, потім обличчя покрилося потом. Це лихоманка. І дуже сильна, інакше б йому не було так погано. Він хворий. Якщо він стане пробиратися зараз через цю лінію вогнів, то звалиться де- небудь по дорозі. Йому і стояти важко. Тепло — ось що потрібно її першу чергу. І укриття, місце, де можна вигнати з потом лихоманку та дати відпочити ребрам. І їжа — він не їв із тих пір, як знайшов на тілі старого, змитого зі скелі, сушене м’ясо.

Він похитнувся й був змушений опертися рукою на камінь біля самого входу в печеру. Ну от і добре, підійде печера, у нього все одно нема сил шукати що-небудь краще. Він так швидко слабшав, що не був упевнений, чи встигне обладнати печеру.

Спустившись до дерев, обриси яких бачив зверху, він став вибирати пишні м’які гілки, які можна було легко відламати. Від кожного дерева брав тільки одну, щоб не залишати помітного сліду. Гілки відніс у печеру — тепер іти було дуже важко, і він спотикався.

Потім довелося спуститися за сухим листям й уламками старого дерева, що валялися на землі. їх він запхав у вовняну сорочку, листя ніс у руках — величезним оберемком. Потім двома заходами перетягнув усе це вглиб печери.

Підлога тут була сирою, він поспішно розкидав сухе листя та шматки дерева й підпалив усе сірниками, які дав йому старий у лісі. Сірники з тих пір промокли під дощем і в струмку, але встигли висохнути, поки він спав.

Дерево було таке старе, що майже не диміло, а той дим, який усе-таки з’являвся, несло потоком повітря далі в тунель. Здригаючись, Рембо простягнув руки до вогню та став розглядати тіні на стінах печери. Він помилився, це була не печера — і він бачив це зараз абсолютно чітко. Колись, дуже давно, тут був рудник.

Зібравши залишки сил, він повернувся в печеру, ліг, подивився уважно на сову. «Стара, — вирішив він, — жорстка». А чому десь там стріляли, він так і не зрозумів.

РОЗДІЛ 4

Машина «Швидкої допомоги», завиваючи сиреною, промчала повз комунікаційну вантажівку, за нею пройшли три вантажівки, повні цивільних — ті голосно