Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

Граф не встиг закінчити.

Найкращим спільником для вервольфа була темрява. У ній він міг розгледіти найдрібніші речі. Темрява дозволяла йому бачити, відчувати, чути, знати про все, що знаходилося навкруги, Вервольф відбіг від будинку й застиг. Темрява застигла разом з ним. Він добре відчував, як за цими кам’яними стінами, тяжкими дверима тріпочуть від страху кров’яні клітини слабких створінь з ніжної, смачної плоті. Ці жалюгідні істоти наївно вважали, що зможуть заховатися від нього за стінами. Гра почалася. Вервольф чигав навколо будинку. Темрява понеслася разом з ним. Разом вони ставали непереможними. Одним стрибком заскочив на вузьке підвіконня. Сталеві ґрати на вікні годі було ламати. Наступним стрибком вервольф перелетів декілька метрів і опинився на товстій гілці розкидистого дуба. Його око миттєво вирахувало відстань до карниза — і він добрався до нього. Чорне тіло, здавалося, застигло в повітрі, але через секунду вервольф уже сидів на даху. М’яко ступаючи, він пройшов до камінної труби. Тепер люди були під ним.

* * *

Ми почули жахливий крик. Я різко озирнувся. Біля каміна, серед розсипаного вугілля лежав Йоган. Груди його були розідрані навпіл, серед кривавого місива стирчали уламки білих ребер. Біля Йогана стояв, вигнувши спину, засипаний сажею величезний напіввовк — напівлюдина.

Найближче до вервольфа знаходився Кожух. Його маузер заторохкотів зі швидкістю кулемета. Майже одночасно бухнули наші рушниці. Вервольф трохи відсахнувся назад. Я не повірив своїм очам — від пострілу, майже впритул ведмежою картеччю, з тяжкої рушниці волохату шкіру звіра тільки обпалило вогнем. Вервольф стрибнув з місця вперед на нас. Про здатність Кожуха швидко рухатися при потребі в Армії ходили легенди, але тут він себе перевершив. Замість того, щоб бути розчавленим тушею тварини, сотник впав на підлогу і прокотився під вервольфом. Ми з полковником разом схопили тяжкий дубовий стіл і перевернули його, закрившись за ним, як за величезним щитом, Вервольф вдарився в стіл, перед моїм оком по сірій тильній поверхні пролягла широка тріщина. Нас разом зі столом віднесло до стіни. За спиною почувся крик графа:

— Сюди!

Я озирнувся, — граф стояв біля невідомо звідки утвореного чорного проходу в стіні. Над краєм перевернутого столу, прямо над нами з’явилася паща вервольфа. Мене обдало гарячим і гидотним диханням. Я вистрілив останнім набоєм у цю пащу й кинувся до графа. Уже біля рятівного входу я згадав про Кожуха й повернувся. Але полковник із несподіваною силою штовхнув мене назад. Я спиною влетів до входу. Тим часом полковник вистрілив впритул у вервольфа і, поки той відсахнувся, заскочив за мною. Несподівано швидко важка стіна, яка відкривала таємний хід, зачинилася. Я застогнав крізь зуби:

— Ми кинули Кожуха.

Залізні пальці вчепилися мені в плече й полковник, важко дихаючи, вимовив:

— Зараз сотникові може допомогти тільки Бог, — потім через паузу додав, — його Бог.

Була темрява, серце божевільно колотило в груди, перед очима спливали червоні плями. Немов здалеку, до мене донеслися слова графа:

— …хід веде до арсеналу. За півгодини ми будемо там.

Спалахнув сірник, і темряву прорізало світло смолоскипа. Ми стояли перед сходинами, які вели вниз. У блиманні полум’я я побачив бліде, як у мерця, обличчя графа й божевільно застиглі очі Гретхен. Припав вухом до стіни. За нею була тиша. Щось здавило мені горло.

Освітлюючи шлях смолоскипом, ми обережно пішли по сходинах. Я провів рукою по стіні, — вона була холодна й волога. Грета ледь могла йти, мені довелося майже нести її.

Граф, ідучи попереду, промовив:

— Замок має два рівні. Підземний набагато довший. Цей підземний хід з вітальні до арсеналу був проритий ще в часи Третього Хрестового Походу.

Мені здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті граф, який ішов попереду, зупинився, намацав щось на стіні й покрутив, — почувся тріск і відкрився невеликий отвір. Ледь протиснувшись у нього, ми опинилися в залі арсеналу.

7

Тепер ми знов опинилися посеред величезного сховища стародавньої зброї. Граф повернув вазу біля стіни — хід за нами зачинився. Я обережно посадив Грету в крісло. Здавалося, що вона не дихає, її очі були закриті, тіло розслаблене й безсиле. Граф відразу кинувся до дверей і зачинив їх на тяжкий засув. Я покрутив у руках рушницю. Тепер її холодний зблиск не надавав колишньої впевненості. Полковник відкинув свій «манліхер» на підлогу й запитав у графа:

— Нам потрібна зброя, справжня зброя?

— Ми зможемо тут протриматися. Він не пробереться сюди. З першими променями сонця вервольф перетвориться на людину.

— А далі? Перша ніч — і він перегризе нам горлянки. Вервольф почав полювання й він не зупиниться. Він повинен нас вбити.

— Чому?

— Професор Курц зміг би відповісти на це запитання.

— Хто ви і що вам треба?

— Вже шість років ми не знаємо, хто ми, можливо, ми і прийшли сюди, щоб дізнатися про це. До речі, ви обіцяли виконати прохання професора.

— Я зможу це зробити після того, як ми вийдемо звідси.

— Зброя, графе, нам потрібна зброя.

Граф мовчки підійшов до величезної скрині, на якій лежали частини рицарських лат, і, відкинувши їх рукою, як непотрібний мотлох, відчинив важке віко. Ми зацікавлено підійшли ближче. Тим часом граф дістав звідти два великі самостріли:

— Ці арбалети змогли врятувати життя рицарю фон Денцелю в 1254 році. Точніше, не вони, а стріли — болти, якими він міг угараздити двох вервольфів.

Я прийняв до рук самостріл. Він був важкий і холодний. Чомусь мені згадалося, що на першому гербі Києва був зображений самостріл.

Граф дістав зі скрині невеликий шкіряний покрівець і подав полковникові:

— А це два болти. На жаль, тільки два.

Полковник розв’язав покрівець і дістав звідти коротку срібну стрілу. Ще одну він подав мені. Тяжкий болт виплавлений зі срібла, тільки на кінці були прироблені широкі шкіряні кінцівки замість звичного для стріл оперення. Я обернув болт до світла. На одній з його чотирьох стінок темніли вибиті руни. Граф обережно взяв стрілу з моїх рук:

— Якщо перекласти на сучасну німецьку, це означає приблизно таке: «Син темряви повернеться під владу сина сонця».

Граф дав нам коротку інструкцію щодо користування самострілами. Я вступив ногою в «стремено» арбалета і спеціальним приладом, «козячою ногою», натягнув тятиву з волячих жил. Мені здалося, що тримаю найгрізнішу зброю. Полковник поклав болт на жолоб самостріла звично, немов всі свої походи провів з арбалетом у руках, прицілився кудись