Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— А мені можна з тобою?

— На батькову могилу? — здивувалася Лінка. Каська була її зведеною сестрою, її батько (про що вони довідалися) був живий і здоровий, хоч і не підтримував з Каською стосунків.

— А чом би й ні? Бо це твій тато, а не мій? Дай спокій, це ж однаково родина. Хіба що ти їдеш з Адріаном, то я вам не заважатиму.

— Ні, я збиралася поїхати сама.

— Ну, то маєш компанію.

Домовилися зустрітися за годину, щоб Лінка ще встигла поснідати. Перед виходом мама тицьнула їй якісь гроші.

— На свічку, — пояснила. — А як зголоднієте, то купите собі по кебабові.

— Кебаби? На цвинтарі? Ти що, жартуєш?

— А ти не пам'ятаєш, що було минулого року? Цьогоріч іще краще.

Дівчата стояли перед могилою Лінчиного тата. Лінка запалила одну свічку, Каська другу.

— А загалом це дивно. Ми обидві зростали без татів, — порушила мовчанку Лінка. — Хіба що з названими. Гадаєш, це якось уплине на наше життя?

— Гадки не маю. Але тепер це звичайна річ, що тати часто покидають родини. Або не цікавляться власними дітьми, — сердито відказала Каська.

— Батьки Наталії теж розлучилися. Її тато запав на якусь секретарку.

— Справді? Повний капець. Ці підстаркуваті чуваки із черевцями, які підшуковують собі двадцятирічних. Мабуть, їм самим здається, що вони таким чином молодшають.

— Ти його звинувачуєш, правда? — запитала Лінка, маючи на увазі Касьчиного батька.

— Певне, що так. Спокусив аспірантку. Такий самий, як і всі вони.

— Але ж не всі... Міхал...

— Ще ні. Та якщо ми одружимося, років за двадцять він мене теж поставить перед фактом.

— Припини. Не кажи такого. Ходімо, — урвала розмову Лінка. — Я вже й зголодніла.

І за хвилину вп'ялася зубами в ковбаску, намащену гірчицею.

— М-м-м, непогано. Я так люблю попоїсти, — посміхнулася дівчина.

— Я теж. Крім того, це так демократично, — відповіла Кася.

— Демократично?

— Ну, звісно. Щоб розумітися, приміром, на мистецтві чи музиці, треба мати освіту, якось це відчувати. А щоб насолоджуватися ковбаскою, не потрібно нічого. Я про це. Навіть неосвічений селюк знайде насолоду в ковбасці.

— Ну, але не кожен може собі на це дозволити. У цьому розумінні воно дуже недемократичне. Щоправда, мені, неосвіченій плебейці, таке не заважає, бо моя мати турбується, щоб я не померла від голоду, та коли читаю в Інтернеті, який на світі жахливий голод, то мені їжа трохи в горлі застрягає.

— А як там твій блог, між іншим?

— А ти читаєш?

— Звісно. Треба ж знати, що там моя сестра пише.

— І що скажеш?

— Щиро?

— Давай.

— Не хочу тебе образити, але ця твоя подружка пише класні тексти. Коли я прочитала про той віртуальний похорон хлопця, то реготалася до сліз. Дуже життєво!

— Так, це правда. І коментів купа. Я хотіла бути більш серйозною, написала про підручники — коментів нуль. Мабуть, мій текст нікого не вразив. Я навіть бабусю попрохала, аби вона щось написала, ну, розумієш, вона ж, зрештою, журналістка, про те, як раніше було з підручниками, коли всі користувалися вживаними, і в її підручнику бракувало половини сторінок, бо хтось собі повидирав для шпаргалок, але й цього ніхто не прокоментував.

— Та ну. Це не значить, що твій текст не сподобався. Ти мусиш писати про те, що вважаєш за потрібне. Зрозуміло, дівчата люблять читати про хлопців і моду, але це не свідчить про те, що не можна писати чогось розумнішого.

— Мабуть, напишу щось сатиричне. Наприклад, про кебаби.

— Певне ж. Пиши. Просто пиши про все, у тебе класно виходить.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

День Усіх Святих — це, здавалося б, утрачений час для торгівлі. Адже торгові центри, продуктові крамниці, секонди й навіть кіоски — геть усе зачинене наглухо. Схоже, що тільки продавці свічок та вінків потиратимуть руки від задоволення. Проте ні.

Я саме повернулася з Вульки Венгльової. Це один з найбільших варшавських цвинтарів. Мабуть, саме тому неподалік головного входу, від автобусного кільця й до самих воріт, крім продавців квітів та свічок вишикувалися продавці пончиків, запіканок, ковбасок, кебабів та желейок «Харібо» й цукрової вати.

Адже пересічний варшав'янин витратить півдня, щоб відвідати кладовище. Міський транспорт стоїть у корках, іноді буває складно сісти до переповненого автобуса й доводиться чекати наступного. Власникам автомобілів теж немає із чого радіти. Дороги переповнені, а припаркуватися поблизу воріт можна хіба що дивом. Тому машини залишають десь далеко, а власники мусять пройти пішки кілометр або й два. Тоді настає час купувати квіти. Горщики важкі, торби зі свічками теж. Пошуки могили на величезній Вульці для багатьох обтяжених такою ношею потребують неабияких зусиль.

Тож не дивно, що більшість людей, прибравши могилу, поклавши на ній квіти й постоявши трохи, думає лише про одне: «Хочу їсти» або «Хочу пити». І цим скористалися дрібні торговці, які можуть навіть виправдовути себе й уважати, що вчиняють шляхетно й нічим не нагадують цвинтарних гієн. А що, як комусь від голоду стане погано? Адже не можна дозволити, щоб люди непритомніли! І яка різниця, що кладовище нагадує перший поверх торгового центру «Золоті Тераси», от тільки в останньому випадку там є «KFC», «МакДональдз» і «Сабвей», а тут будка з кебабом і будка з ковбасками.

Минули безповоротно часи, коли діти, відвідавши могилу, розгортали традиційного в ці дні льодяника на паличці, а дорослі, якщо вже справді не могли витримати, непомітно відкушували шматочок булочки.

Цвинтар прощається зі мною вереском якогось хлопчиська: «Купи мені супер-желейки!» й картинкою, на якій його батькові здоровенний шматок баранини з кебаба саме цієї миті падає на штани.