Читати книгу - "Книга кладовища"

— А як підмішав, то й що? У тебе на лобі було написано, що ти збирався зробити, Том Гастінґс. Злодій.

Відтак почулися крики, кілька ударів, гучний тріск, наче перевертали важкі меблі…

…а потім тиша.

— А тепер хутенько треба тебе звідси діставати, — мовила Ліза.

— Але ж двері замкнено, — Ніх подивився на дівчину. — Ти можеш щось зробити?

— Я? Хлопче, я не знаю чарів, які могли б дістати тебе з зачиненої комори.

Ніх зіщулився і зазирнув у замкову шпарину. Нічого не видно — з іншого боку стирчав ключ. Ніх подумав, а потім усмішка осяяла його обличчя, наче ліхтарик чи лампочка. Він дістав з коробки газетний аркуш, розрівняв його, наскільки це було можливо, і підсунув під двері майже повністю, лишивши тільки маленький кутик.

— Що це за забавки? — нетерпляче запитала Ліза.

— Мені потрібне щось, схоже на олівець. Тільки тонше… — відповів Ніх. — Ось!

Він узяв зі стола тоненького пензля, устромив його протилежним від ворсу кінцем у замок, пошарудів ним і штовхнув.

Щось тихо клацнуло, і ключ випав із замка на газету. Ніх підтягнув її до себе уже з ключем.

Ліза від захвату аж розсміялася.

— Оце так кмітливість, юначе, — сказала вона, — оце розум.

Ніх вставив ключ у замок, повернув його і штовхнув двері.

На підлозі, посеред захаращеної антикварної крамниці, лежали двоє чоловіків. Меблі таки падали: кімната перетворилася на гору розтрощених годинників і стільців, серед них лежав Ебенезер Болґер, а на ньому — Том Гастінгс. І жоден з них не ворушився.

— Вони мертві? — спитав Ніх.

— Не з нашим щастям, — відказала Ліза.

Поруч із чоловіками на підлозі лежала брошка з начищеною срібною оправою, криваво-оранжевий посмугований камінь тримали пазурі й зміїні голови, і вираз ці зміїні голови мали переможний, зажерливий і вдоволений.

Ніх поклав брошку в кишеню, де вже лежало важке прес-пап'є, пензлик і маленький слоїк з фарбою.

— І це візьми, — мовила Ліза.

Ніх подивився на візитку з чорними краями й написаним словом «Джек». Вона його непокоїла. Було в ній щось знайоме, щось, що каламутило давні спогади, щось небезпечне.

— Не хочу.

— Її не можна лишати тут, — заперечила Ліза. — Вони хочуть заподіяти тобі шкоду, використавши її.

— Я не хочу її забирати, — уперся Ніх. — Вона погана. Спали її.

— Ні! — вихопилося у Лізи. — Не можна. Її не можна палити.

— Тоді я віддам її Сайласу, — відповів Ніх.

Він поклав картку в конверт, щоб торкатися її якомога менше, і сховав у внутрішню кишеню старої садової куртки, біля серця.

За двісті миль чоловік на ім'я Джек прокинувся і втягнув носом повітря. Він спустився сходами.

— Що таке? — спитала його бабуся, помішуючи якесь вариво у великому залізному казанку на плиті. — Що на тебе найшло цього разу?

— Не знаю, — відповів онук. — Щось відбувається. Щось… цікаве.

А потім він облизнувся і сказав:

— Пахне смачно. Дуже смачно.

Бруковану вулицю розітнула блискавка.

Під дощем Ніх квапився крізь Старе місто, неухильно прямуючи до пагорба і кладовища. Поки він сидів у коморі, сірий день перетворився на ранню ніч, і хлопця не здивувала знайома тінь, що закружляла під ліхтарями. Ніх призупинився, і плескіт чорного, як ніч, оксамиту набув людських обрисів.

Перед Овенсом, склавши руки на грудях, стояв Сайлас. Нетерпляче той ступив крок уперед.

— Ну? — запитав опікун.

І Ніх відповів:

— Вибач, Сайласе.

— Ніх, ти вельми розчарував мене, — і Сайлас похитав головою. — Я шукав тебе, відколи прокинувся. Від тебе аж тхне халепою. І ти знаєш, що тобі заборонено виходити сюди, у світ живих.

— Я знаю. Вибач, — по обличчю хлопчика текли краплі дощу, схожі на сльози.

— Перш за все, треба повернути тебе у безпечне місце.

Сайлас нахилився і загорнув живе дитя у свій плащ, і Ніх відчув, як земля тікає в нього з-під ніг.

— Сайласе, — промовив він.

Сайлас мовчав.

— Я трошки злякався, але знав, що коли все стане дуже кепсько, ти прийдеш і врятуєш мене. І зі мною була Ліза. Вона дуже мені допомогла.

— Ліза? — суворо перепитав Сайлас.

— Відьма. З Гончарного поля.

— І, кажеш, вона допомогла тобі?

— Так. Особливо зі зниканням. Здається, тепер у мене виходить.

— Усе це можна розказати, коли ми повернемося додому, — пробурчав Сайлас, і Ніх замовк доти, доки вони не приземлилися біля каплички. Вони зайшли всередину, у порожню залу, а дощ уперіщив ще сильніше, хлюпаючи краплями по калюжах, що розтікалися на землі.

Ніх дістав конверт з карткою з чорними краями і сказав:

— Я думаю, що краще це віддати тобі. Точніше, це Ліза так думає.

Сайлас подивився на конверт. Розгорнув його, дістав картку, уважно її роздивився, перевернув і прочитав олівцеві нотатки Ебенезера Болґера, написані дрібним почерком, що детально пояснювали, як використовувати візитку.

— Розкажи мені про все, що сталося, — мовив опікун.

І Ніх розповів усе, що зміг пригадати з денних подій. Коли він договорив, Сайлас повільно й задумливо похитав головою.

— У мене проблеми? — запитав хлопчик.

— Ніхто Овенс, — відказав опікун, — проблеми в тебе точно є. Однак чи карати й сварити тебе, вирішуватимуть твої батьки. А мені треба здихатися цього.

Візитка з чорними краями зникла під оксамитовим плащем, а відтак, у властивий для нього спосіб, зник і Сайлас.

Ніх стягнув куртку через голову і почалапав слизькими стежками на верхівку пагорба до мавзолею Фробішера. Хлопець посунув труну Єфраїма Петтіфера й пішов сходами вниз, спускаючись дедалі нижче і глибше.

Він поклав брошку поряд із кубком і ножем.

— Ось вона, — сказав Ніх. — Наполірована і гарненька.

— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — задоволено відгукнувся Винищувач своїм голосом, схожим на дим. — ВОНА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

То була довга ніч.

Ніх ішов, заспаний і трохи насторожений, повз невисокий надгробок панни з дивовижним іменем Ліберті Роуч («Все, що вона витратила — втрачено, а що віддала — лишиться назавжди. Щедро віддавай, читачу»), повз місце останнього спочинку Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан, крокував у бік Гончарного поля.

Пан і пані Овенс померли за кілька років до того, як тілесні покарання було визнано неправильним підходом до виховання дітей, тому тієї ночі пан Овенс, на превеликий жаль, мусив зробити те, що вважав своїм батьківським обов'язком, і сідниці в Овенса-молодшого аж пекли. Але тривога на обличчі пані Овенс пекла хлопцеві більше, ніж будь-які ляпанці.

Він дістався металевої огорожі, за якою починалося Гончарне поле, і проліз між ґратами.

— Агов? — покликав Ніх.

Тиша. І жодних підозрілих тіней у кущах глоду.

— Сподіваюся, ти не мала через мене клопоту, —