read-books.club » Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 55
Перейти на сторінку:
вози?

Кульчицький вигадував на ходу:

– Якраз шукаємо їх. Ми ходили по табору й збирали замовлення, бо не штука нарвати винограду й тримати в таку спеку. Хочемо, аби шановні аги куштували свіжий виноград, щоби насолодилися його запахом та соком.

– То де ваш товар, кажеш? – не відступав ага.

– Маємо зустрітися після обіду десь по дорозі до Калєнберга.

– Там уже крутяться неподалік невірні.

– Знаю, та вони не посміють напасти. Ховаються по норах, страхаються навіть тіні меча пророка Мухамеда.

Ага розправив бороду:

– Розкажи про Бєлград. Сам я із Анталії, і у тих краях не бував ніколи. Що ви там робите, як молитеся, що у вас цікавого?

Юрко зрозумів, що цей турок хоче затримати їх на довший час, неспокійно стало на душі козака. Та він не міг виказати свого хвилювання, хоча й відчував, що цей ага не довіряє йому. Юрій набрався терпіння і став поволі розповідати, ніби і справді нікуди не поспішає.

– Ми, як і всі правовірні, молимося п’ять разів на добу: зранку Фаджр, в обід Зухр, потім Аср, Магріб і нічна молитва Іша. Раз на рік ми здійснюємо хадж і твердо тримаємося посту у місяць Рамадан.

Далі Юрій почав розповідати азі про свою домівку у Бєлграді. Це місто знав добре, бо бував там частенько, а ще Михайлович багато розповідав. Так і зав’язалася розмова: турок був цікавий, багато випитував. Юрій розказував йому різні бувальщини, дещо вигадував. Ага залишився задоволений розмовою.

– Зараз помолимося, а після обіду до мене зайдуть інші аги. Будемо гоститися. Будьте і ви моїми гістьми.

– Із великою радістю, шановний. Тільки я боюся, аби слуги мої не порозбігалися без мене.

Турок насупився.

– Не посміють. А то велю їх половити й повідрубувати голови. Увечері дам вам коней і супровід.

Цього тільки бракувало. Юрій стиснув кулаки, але що тут робити.

Разом з іншими агами вони гостилися в наметі, співали пісень. Це більше стосувалося Кульчицького, бо Михайловичу, як слузі, негоже було вступати в розмови із вельможами. Він був тут тільки для того, аби прислуговувати своєму пану. Юрій же не замовкав, розповідаючи туркам цікаві небилиці, і ті лише під вечір відпустили його, на щастя забувши про обіцяний супровід.

– Тепер треба бігти щодуху, – шепнув Кульчицький, вийшовши із шатра, і вони швидким кроком попрямували у напрямку Відня. Яничари кілька разів намагалися зупинити їх, однак Кульчицький зразу ж прикривався ім’ям свого нового товариша аги, і до нього більше ніяких питань не було. Уже за темряви вони вискочили з табору і забігли в зарості Віденського лісу.

Розділ Х

Сонце втомлено сідало на заході, було мутно-червоне. Навкруги пахло денною спекою, пилюка забивала очі, рот та ніс. Тіні від дерев Віденського лісу ставали довшими і все химернішими. Від Дунаю тягло вологою.

Стежина перестрибувала горби, а іноді хитро їх оминала. Із настанням вечора ожило лісове птаство, давалося чути все голосніше й милозвучніше. Сонце сіло, і запанувала ніч. І ліс, і пагорби, і Дунай затулили повіки, аби відпочити після важкого дня. Не спали тільки розвідники, а все далі й далі крокували лісовою стежиною, їм навіть не думалося про відпочинок.

Вони пробивалися крізь чагарники та зарості дикого винограду, йдучи цілу ніч. Сміливці вже повністю минули турецькі позиції і тепер тільки сторожко озиралися, аби не наскочити на роз’їзд ворожої кінноти – спагіїв, що крутилися околицею. Відійшовши подалі, вони різко повернули вправо, до Дунаю.

– Чого ми звернули? Треба було так і далі йти у бік Кльостернойбурга, були б уже на місці, – говорив дорогою Михайлович.

– Не знати, чи є там наші вояки. Ніч літня коротка, скоро закінчиться. На ранок дійдемо до Дунаю, там когось здибаємо.

– Якщо не загубимося у цих хащах…

– Не бійся, пане Юрку, козак не голка – не загубиться.

Вони пройшли якийсь час мовчки, тоді Михайлович мовив:

– Там, у таборі, я думав, що нас той ага вже не відпустить.

– Головне, що нагодував. Хліб їхній та м’ясо якраз впору прийшлося. Казав тобі – ходімо зі мною: сидів би зараз у Відні та гриз сухарі. А так – шашличок поїли.

– Як би ще по чарчині налив нам ага, то я його взагалі розцілував би.

– Горілки не можна. Не забувай, козаче, що ми у поході.

Говорили притишено – обережність потрібна була у всьому. Ішли нічними хащами без перепочинку, зупинялися лише, аби визначити подальший маршрут. У нічному небі літали кажани, а десь разів зо три, гукаючи у нічній тиші, над самими головами пролітала сова. Старі дерева дивилися їм вслід, у спину, своїми дуплами-очима, шуміли гіллям у верховітті, намагаючись сполохати двох незваних гостей.

Якби ж то ці дерева знали, що два герої пустилися у таку небезпечну мандрівку не з власної волі, що вони йдуть рятувати їхню столицю…

Кульчицький посміхнувся про себе. Йому здалося, що дерева й справді стали розступатися зі стежки, а їхні гілки розсувалися, аби не заступати подорожнім місячного світла. Десь неподалік пробігла сарна, вітаючись із ними й даючи знак, що вони на добрій дорозі. Маленький їжак поспіхом збіг зі стежки, аби подорожні не наступили на нього й не поранили собі ноги.

У Юрія страх поволі відійшов. Тут він чувся вже у безпеці, відчував, що до союзників рукою дістати. Йому й раніше доводилося багато пережити, не одну таку пригоду перейшов бравий козак, однак зараз усе інакше. Зараз він відповідає не тільки за себе, а за ціле місто, за свою жінку та дитину.

– Де ти навчився так багато турецьких пісень? – спитав Михайлович. – Я також немало прожив поміж турками, та до пісень мені їхніх було байдуже.

Юрій відповів:

– Пісня – це душа народу. Якщо вивчиш багато турецьких пісень, то й думати навчишся, як турок, зрозумієш його.

– Щось я до того не чув, пане Юрку, аби ти колись співав.

– Не маю доброго голосу. А от товариш був у мене колись – Миколай Бакалець, то він співав гарно.

Михайлович поспішив заперечити:

– Якби капельмейстер із нашого собору чув, як ти, пане Юрку, співав у аги, то відразу записав би до свого церковного хору.

– Зі страху ще не так заспіваєш…

Вони якусь хвилю йшли мовчки, аж поки знову мовчанку порушив серб:

– А що сталося із тим твоїм товаришем, з тим Миколаєм?

– Чого питаєш?

– Бо я від тебе чув уже не раз це ім’я, ти вже його згадував.

– Загинув він.

Тільки починало світати, як двоє розвідників вибралися із заростей на берег Дунаю. Кульчицький уважно роздивився навкруги:

1 ... 23 24 25 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"