Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Все було мов у тумані. Кривавому тумані. Коналінський бився у передсмертних конвульсіях, Ручка добивав ножем Лановецького. Дашинич лежав з розплющеними очима і плювався кров’ю. Смуж лежав долілиць. Юрій відчув мокроту у боці, торкнувся – вся долоня була у крові: таки черкнув котрийсь. Відчувши страшну слабкість, Кульчицький схопився за вербу і важко опустився на землю.

На поле бою вийшли секунданти. Сметанка кинувся до своїх, намагаючись надати допомогу побратимові Ручці. Троє поляків лише мовчки оглянули своїх, а тоді підійшли до Кульчицького.

– Що, будете добивати? Давайте: я вже беззбройний і безсилий, – ледве видихнув Юрій.

– Ми не робитимемо цього, хоч і руки чешуться, – відповів поляк. – Ті, кого ти вбив, були нашими близькими друзями. Однак цей поєдинок відбувся чесно. Хочу дати тобі пораду, пане Кульчицький: тікай. Старий Коналінський смерті сина ніколи не вибачить…

Тим часом Сметанка підвів Ручку і повів до коня. Юрій рушив за ними, тримаючись за поранений бік.

– Потерпи, братику, зараз додому доїдемо, а там легше буде, – безперестанку повторював молодий Сметанка.

– Нам додому не можна – ще до півночі у Кульчицях будуть жовніри. Нам пересидіти десь треба. Давайте за мною, – сказав Юрій, відчуваючи, що скоро знепритомніє. Треба було всю силу зібрати в кулак…

Околиця Відня, серпень 1683 року

Обидва Юрії вилізли з-під воза, коли вже почало сіріти. Злива перейшла, тільки земля залишилася мокрою і болотистою. У таборі трави майже не було – витоптали її сотні тисяч ніг.

– Зараз кричатиме муедзин, будуть творити вранішню молитву, – сказав пошепки Кульчицький товаришеві.

І справді, турки ніби почули його слова. Вранішній намаз Фаджр слід було творити, відколи починало сіріти і до сходу сонця. Розвідники стали навколішки поряд із іншими турками, повернувшись лицем до Мекки. Забруднені каптани поскидали – правовірний має молитися тільки в чистій одежі, – підстелили собі під коліна. Вони повторювали рухи намазу слідом за турками, бубоніли слова ракаатів сунат та фарз…

Сонце зійшло з-за Дунаю. Турки сновигали по іще напівсонному табору, з підозрою поглядаючи на купця та його слугу.

– Чого дивишся? – гаркнув серб на одного з цікавих яничарів по-турецьки, і вони пішли далі. Одяг на них був мокрий і брудний, проте їм ніхто не дивувався – після тої бурі кожен такий ходив.

Кульчицький упівголоса наспівував якусь турецьку пісеньку, час від часу оглядався на Михайловича й гукав до нього навмисно голосно по-турецьки. Так вони відходили все далі й далі. Чим більше заглиблювалися в безкраїй табір воїнів Аллаха, тим менше на них починали звертати увагу, – і це тішило. Страх поволі почав відходити, Кульчицький із кожним своїм кроком почувався все впевненіше.

Турки відверто нудьгували у своєму таборі, бо робити їм було нічого. Вони волочилися сюди-туди в надії, що Відень скоро впаде до їхніх ніг. Юрій прислухався до розмов: турки знали вже про голод, про пожежі в місті, про пошесть червінки. Не могли вже дочекатися тієї години, коли цісарська столиця оголосить про свою капітуляцію. Так і бродили табором, зло поглядаючи на віденьські мури, і лише коли з’являвся якийсь ага, вони враз вдавали, що щось роблять.

– Ви хто такі? – раптом почув збоку Кульчицький і сторожко озирнувся: позаду стояв яничарський ага і кликав саме їх. Зупинилися.

– Я купець.

– Чого тут ходите? – не відчепився ага.

– Хочемо привезти винограду. І тобі можемо дістати, шановний аго. Спека он яка, і стояти під тими стінами ще не знати скільки.

– Що ж, привезіть. А що іще маєте?

– А чого треба – того й дістанемо. На те ми й купці.

Ага примружив очі.

– Бачу, змокли ви вчора, померзли. Ходіть до мого шатра.

Обидва Юрії перезирнулися: напевно, турок щось запідозрив. Та робити нічого – пішли слідом за ним.

У шатрі було тепло. Посередині горіло вогнище.

– Розвішайте отут свої каптани, нехай сохнуть. Ви, певно, голодні.

Ага плеснув у долоні, зайшов раб.

– Моїх гостей треба нагодувати. А ще зроби кави.

Раб уклонився і вийшов.

Віденці роздяглися й посідали просто на килимі.

– Щось ви не подібні на турків. Звідки ви?

– З Бєлграда, – відповів Кульчицький. – У наших жилах тече кров і турецька, і балканська. Однак ми вірно служимо падишахові і поклоняємося Високій Порті.

– Правовірні? – далі розпитував ага.

– Визнаємо, що немає бога, крім Аллаха, а Магомет – його пророк, – спокійно відповів Юрій.

– Добре. А то я відразу подумав, що ви якісь розвідники, християни. Не схожі на турків і говорите якось дивно.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі товаришів – вони тільки посміхнулися.

– Вибач, шановний аго, що ми тебе розчарували. Дійсно, велика земля під рукою падишаха, різні на ній живуть народи. Там, у Бєлграді, ми всі такі й усі так говоримо. Крім турецької, є ще там мова хорватська, сербська і чорногорська.

– Добре, добре, вірю вам, – махнув рукою ага. Слова його були добрі, а от очі лишалися холодні й колючі. Юрій відчув, що цей турок до кінця їм не довіряє. – То що, ти кажеш, ви іще продаєте?

Кульчицький знизав плечима.

– Маємо борошно, овочі, фрукти. Тепер продаємо виноград – дуже добрий, солодкий, як пальчики улюбленої наложниці.

– А як щодо горілки, може, вино маєте або тютюн? – запитав далі ага.

Кульчицький покрутив головою.

– Вибач, шановний аго. Але і вино, і тютюн, й інші зілля для курива для нас – харам. Велике зухвальство перед очима Аллаха бути правовірному п’яним від вина чи зілля, а тим більше на молитву іти. Тютюн хіба що невірним продавати можна, нехай вони труяться.

Ага посміхнувся:

– Приємно зустріти чоловіка, для якого закони шаріату важливіші за власну наживу. І що, продавав ти колись невірним тютюн?

– Не хочу мати справи з невірними – і не мав ніколи.

Юрко зауважив, що цей ага хоче у нього щось вивудити, тому треба слідкувати за кожним словом.

Тим часом раб приніс сніданок. Два Юрії помили руки і з великим апетитом заходилися їсти лаваш і шашлик з барана. Наситившись, вони взялися за горнята з кавою, а також закушували ізюмом та фісташками. Каву, хоч і була гаряча, випили швидко – звикли до неї. Ага звернув увагу і на це, тож підозри його поволі почали розсіюватися.

– Бачу, вам смакує. Ви давно отак ходите табором?

– Від учора. Буря нас збила з пантелику – ми мусили ховатися під якимось возом.

– Де ж ваш товар? Де слуги, коні,