Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Схоже, християни.

– Еге ж, точно не турки.

Це жінки прали на ріці білизну, біля них стояло кілька чоловіків. Розвідники тут же побігли берегом ближче до людей.

– Гей, на човні! – гукнув по-німецьки Кульчицький.

Чоловіки їх побачили, похапалися за мушкети. Жінки кинулися тікати.

– Ми свої, з Відня! Нам треба до Карла Лотаринзького!

Раптом чоловіки почали до них стріляти, так що два Юрії припали до землі і кулі просвистіли просто у них над головами.

– Ви що, подуріли, прокляті селюки! Де по своїх стріляєш, каналія!

На той раз кричав Михайлович, і щира німецька лайка зробила свою справу. Чоловіки на мить опустили мушкети.

– Ми до князя! – далі гукав Кульчицький.

– А не знаємо такого! – відповів хлоп.

– То заведи бодай до війта, грім би тебе забив! – на той раз гукнув Михайлович.

На човні якийсь час панувала мовчанка – радилися. Тоді один обізвався:

– Сходьте схилом, аби ми вас бачили. А руки догори піднесіть.

Розвідникам довелося так і зробити, бо сперечатися із тими хлопами справді було ніколи. За якийсь час вони уже пливли човном, радіючи, що опинилися поміж християн.

Селище, з якого були ці люди, називалося Нусдорф. На тому ж острові Юрій змушений був показати їхньому війтові свій пашпорт та листи, і тільки тоді їх перевезли на другий берег Дунаю.

Патруль запровадив двох Юріїв до полковника Доната фон Гейслера.

– До нас уже кілька разів доходили чутки, що Відень впав, – мовив задумано полковник, особисто перевіряючи документи.

– Може і справді впасти: турки підійшли до муру вже надто близько, – відповів Юрій.

– Ви хоробрі люди, якщо вирушили у таку небезпечну мандрівку. Мої солдати і я у захваті від вашого подвигу, – сказав Гейслер, віддаючи розвідникам назад документи. – Дам вам коней, аби ви чимшвидше добралися до табору князя.

– А ще прошу розвести багаття на березі. Велике багаття. Це буде знак віденцям, що ми добралися щасливо до своїх…

Карл Лотаринзький того ж ранку прийняв у своєму шатрі двох посланців австрійської столиці. Кульчицький з Михайловичем уклонилися йому, вручили листи. Князь сидів на широкому кріслі, його оточували люди зі свити. Був одягнений у дорогий одяг, ботфорти й перуку. Уважно перечитав листи від графа Штаремберга, відвів погляд убік.

Що він зараз має відповісти місту, яке уже тримає місячну облогу? Чим підбадьорити його мешканців, аби вони протрималися ще хоч трохи?

– Яка ситуація у місті? – запитав ерцгерцог, бажаючи почути відповідь із уст самого посланця.

– Критична, – мовив швидко Кульчицький. – Голод, епідемія, загинуло вже більше половини оборонців.

– А що мешканці?

– Зневірилися. Графові Штарембергу все тяжче й тяжче переконувати їх тримати оборону.

– Як ся має сам граф?

– Не дуже добре. Коли ми бачили його востаннє, то виглядав кепсько. Скаржився на перевтому. Я боюся, як би його не забрала червінка.

– А турки?

– Турки, світлий княже, риють нові й нові окопи все ближче до міського муру й обстрілюють його щільно. А ще вони роблять окопи і підривають фортецю. Їх стримати стає дедалі важче.

Карл підвівся, пройшовся по шатрі взад-вперед. Обдумував кожне своє слово. Бог свідок, як йому було важко. Тут зараз мав би бути сам імператор, мав би звернутися із полум’яними словами до цих хоробрих людей, які не пожаліли свого життя заради порятунку міста. Де ж він зараз є зі своєю твердою волею, із імператорською поставою, достойним обличчям славного роду Габсбургів?! Він не захотів лишитися у своїй столиці, до якої підходив ворог, виїхав зі своїм двором, посіявши у місті паніку. Однак йому слід і належне віддати – потрафив зробити інше. Йому, у спілці з папою, вдалося залучити до війни із турками польського короля. Першого квітня був підписаний договір Священної Римської імперії, себто всіх німецьких земель, із польським королем про спільні дії проти турків – кожен зі свого боку. Тепер біда загрожувала цісарській столиці, і король згідно з договором мусів прийти на відсіч. Уся надія на поляків і козаків. Король вийшов уже із Кракова і йде на Відень. Тільки коли він сюди прийде? Німці не змогли зібрати всі свої сили, бо їм із заходу загрожував союзник турків французький король Луї. Цей хитрун називав себе «найхристиянським» королем, а водночас намовив турків до війни з християнами. Дуже вже муляли йому Габсбурги у Європі.

– Відень – це брама, що загороджує туркам дорогу до Європи. Відень мусить вистояти, відсіч прийде з дня на день, – почав Карл Лотаринзький. Збоку за столом сидів писар і занотовував кожне його слово.

Кульчицький враз зрозумів, що та відсіч іще не скоро прийде. Під знамена Карла, що мав вести об’єднані німецько-австрійські війська, прийшло тільки двадцять вісім тисяч проти двохсоттисячної агарянської сили. Боячись нападу французів, курфюрст Ганновера замість 19 тисяч прислав тільки 4 тисячі піхотинців та 3,5 тисячі кінноти. Курфюрст Баварії Максиміліан Емманюель вислав корпус із 9 тисяч вояків. Франконія виставила 6 тисяч піхоти та 1,5 тисячі кіннотників, а Саксонія – 7 тисяч піхоти та 3 тисячі вершників. Юрій ще й не втиг дійти до намету князя, а уже знав усі ці невеселі новини – був добрим розвідником. Тільки виду не подавав, а лиш уважно слухав князя, а той говорив тим часом. Він вельми засмучувався з приводу втрати багатьох оборонців: офіцерів, простих вояків та хоробрих ополченців. Далі він пообіцяв, що невдовзі прийде відсіч із німецьких земель та Польщі. Князь повідомляв, що нашими військами було розгромлено мадярського Текелі, що воював на боці турків. Писар усе гарно записав.

Такий лист Карл передав Кульчицькому.

– Віднесіть цей лист назад до цісарської столиці та передайте графу Штарембергу.

Два Юрії перезирнулися. Кульчицький мовив:

– Дозвольте зауважити, світлий княже, що у тому листі не досить точно вказана дата майбутньої відсічі. Скидається на те, що союзники тільки сходяться, а своїми силами ви не збираєтеся нападати на турків.

Карл поглянув на цього чоловіка, який поставив йому таке нахабне запитання. Кульчицький був спокійним, вважав, що уповні має право так говорити із князем після всього, що йому довелося пережити в турецькому таборі.

– Не можемо зараз розворушити цього осиного гнізда. Якби Кара-Мустафа захотів, то за кілька днів інтенсивного штурму уже взяв би Відень. Турки хочуть підімнути під себе навколишні європейські землі, створивши тут свою Західну імперію. Кара-Мустафа має бути правителем цієї імперії, а столицею буде Відень. Він не хоче понищити своєї майбутньої столиці, тому і чекає, доки віденці самі йому здадуться. Ми змушені показувати свій страх перед ним, аби приспати візира, щоби потім