Читати книгу - "Острів Скарбів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Якщо тобі вдасться потрапити назад на шхуну, – повторив він мої слова. – І хто може тобі завадити?
– Не ви, звісно.
– Звісно, твоя правда, – вигукнув він. – А як тебе звуть, приятелю?
– Джим, – відповів я.
– Джим, Джим, – повторював він, певно, на втіху. – Так, Джиме, я вів таке життя, що навіть соромно розповідати. Мабуть, ти не повірив би, що моя мати була чесною і гарною жінкою.
– Чому б ні? Утім… – затнувся я.
– Так от, – вів він далі. – Вона була дуже побожна. Я ріс ввічливим, вихованим хлопчиком і міг повторити катехізис напам’ять, не затинаючись. А потім я став зовсім іншим, Джиме. І ти не повіриш, з чого все почалося – з орлянки на цвинтарі. А потім чим далі, тим дужче. Моя мати попереджала мене, і була в її словах правда. Саме провидіння послало мене сюди. Я багато думав тут, на самоті, на безлюдному острові, і покаявся. Тепер мене не підкупити ромом. Якщо вип’ю, то тільки трохи на радощах. Я зарікся виправитись. І дотримаю слова. Але слухай-но, Джиме, – він обережно озирнувся навсібіч і прошепотів: – адже я тепер багатій.
Я подумав, що бідаха з’їхав із глузду на самоті. Певно, він вгадав моє припущення за виразом на обличчі, бо заповзято почав запевнювати мене:
– Багатій, так-так, багатій. І чи знаєш, що і з тебе людину зроблю, Джиме! Ах, Джиме, ти благословлятимеш долю за те, що першим знайшов мене! – Його обличчям промайнула якась тінь, і він, стиснувши мою руку, загрозливо підніс палець. – А тепер, Джиме, скажи мені правду. Це ж не Флінтів корабель?
Мені сяйнуло, що він може стати на наш бік, і не забарився з відповіддю:
– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт уже помер. Але скажу вам правду, коли вже питаєте: у нас на борту є кілька людей із його команди, і для нас це велике лихо.
– Бува, не чоловік на одній нозі, – промурмотів він.
– Сильвер? – спитав я.
– А, Сильвер! Так, саме так його звали.
– Він у нас коком і заправляє всією бандою.
Він схопив мене за руку й сильно стиснув її.
– Якщо тебе підіслав Довгань Джон, мені кінець! – вигукнув він. – Та чи знаєш ти, куди потрапив?
Я розповів йому все, що знав: про те, як ми сюди прибули і в яку скруту потрапили. Він вислухав мене з цікавістю і, коли я скінчив, приголубив мене.
– Ти гарний хлопець, Джиме, – сказав він. – І опинився в такій пастці! Добре, звіртеся на Бена Ґанна, і він допоможе вам. Як ти гадаєш, поставиться сквайр до людини, що допоможе виплутатися з халепи?
Я запевнив його, що сквайр зможе гідно віддячити.
– Розумієш, – мовив Бен Ґанн, – я не хочу отримати в нього якесь місце. Це мені зовсім ні до чого, Джиме. Я хочу знати, чи погодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів із тих грошей, що складають, так би мовити, мою власність?
– Я впевнений у цьому, – відповів я. – Уся команда мала отримати свою частку.
– І він відвезе мене на батьківщину? – спитав він невпевнено.
– Авжеж, – вигукнув я. – Сквайр – справжній джентльмен. І до того ж, якщо ми позбудемося решти, ваша допомога на шхуні буде дуже доречною.
– Тож ви зробите це? – перепитав він, і, видно, нарешті заспокоївся. – А тепер я розповім тобі дещо про себе. Я був на Флінтовому кораблі, коли він ховав скарби. Він та шестеро здорових, кремезних моряків. Вони пробули на березі близько тижня, а ми чекали на нашому старому «Моржі». Раптом дали сигнал, і ми побачили Флінта у шлюпці. Голову він пов’язав синьою хусткою і, навіть у червонуватому світлі призахідного сонця, на вигляд був блідий як смерть. Він повернувся сам, а решта шестеро залишилися мертвими, заритими в землю тут, на острові. Як він їх подолав, ніхто з нас ніколи так і не дізнався. Ймовірно, вони билися, чинили спротив, та він їх усіх перебив – один шістьох. Біллі Бонс був штурманом, Довгань Джон – підштурманом. Вони спитали Флінта, куди він сховав скарби. «Якщо вам так цікаво, – відповів він, – рушайте на берег. Але корабель, чорт забирай, вас не чекатиме». От і все, що він відповів. А за три роки я на іншому кораблі пропливав повз цей острів. «Хлопці, – сказав я, – тут Флінт зарив скарби. Нумо, пристаньмо й пошукаймо!» Капітану ця пропозиція була не до душі, але матроси мене підтримали, тож ми висадилися на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем ставлення до мене дедалі гіршало. Нарешті всі повернулися на корабель, а мені сказали: «Ось тобі мушкет, Бене Ґанн, заступ і лом. Лишайся тут і шукай собі Флінтові грошики». Відтоді, Джиме, я живу тут і жодного разу не їв по-людськи. Поглянь на мене. Хіба я схожий на матроса? Кажеш, ні, не схожий? Так, мені самому здається, що я ним і не був. – При цих словах він підморгнув і злегка ущипнув мене. – Так і скажи сквайру, Джиме: він ніколи ним і не був. І ще скажи, що три роки він сам-один прожив на острові, потерпав від спеки і злив. Іноді він згадував свою стареньку матір, наче вона ще жива (так і скажи йому), та найбільше часу присвятив іншому. І за цими словами ущипни його ось так. – І він знову по-дружньому ущипнув мене, а потім додав: – Скажи йому ось що ще: Ґанн – гарний чолов’яга. Так і скажи. Він розуміє різницю між справжніми джентльменами і джентльменами удачі, до яких колись належав сам.
– Чудово! – сказав я. – Але я погано зрозумів те, що ви сказали. Утім, зараз це не важливо. Я ж навіть не знаю, як потрапити на судно.
– Ось у чім річ! – здивувався він. – Я маю човен, який зробив сам, власноруч. Я ховаю його під білою скелею. Та поїхати ми зможемо лише, коли впаде темрява. Чув… Що то?
Над островом гучною луною розлігся гарматний постріл, хоч до заходу сонця було ще години зо дві.
– Вони вступили у бій. Йдіть за мною, – крикнув я і побіг туди, де мала стояти шхуна, забувши про власний страх. Поруч легко й швидко біг висаджений на безлюдний острів пірат у саморобному одязі.
– Ліворуч, ліворуч, – підказував він. – Бери ліворуч, Джиме! Ближче до дерев. Тут я вбив уперше сарну. Тепер вони сюди не спускаються, тримаються на узвишші, бояться Бена Ґанна.
Він теревенив без упину, поки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Скарбів», після закриття браузера.