Читати книгу - "Острів Скарбів"

Не знаю, чи важкою була його рана. Скоріше за все, йому було зламано хребет. Але Сильвер не дав йому можливості оговтатися. За мить, зі швидкістю мавпи, він підскочив до нього на одній нозі й двічі всадив ножа по самісіньку колодку в беззахисне розпластане тіло. Зі своєї засідки у кущах я чув його важке дихання, коли він завдавав удари.

Раніше я ніколи не зомлівав, але тієї миті все пішло обертом перед очима. І Сильвер, і птахи, і вершина Підзорної Труби – усе закрутилося в якомусь туманному вихорі переді мною, а у вухах почувся дзвін і гомін віддалених голосів. Коли я отямився, Сильвер вже стояв із милицею, насунувши капелюха на голову. Перед ним лежало нерухомо Томове тіло, та вбивця не звертав на нього уваги, а спокійнісінько витирав від крові свій ніж об траву.

Навколо нічого не змінилося. Сонце й надалі нещадно випалювало паруюче болото та зубчасті вершини скель. Я не вірив, що в мене на очах сталося вбивство.

Джон видобув із кишені свисток і кілька разів з переливами свиснув. Свист далеко розлетівся у спекотному повітрі. Я не розумів значення того сигналу, але мій страх посилився. Напевне, на свист прийдуть решта і, мабуть, побачать мене. Вони вже вбили двох, і хтозна, чи не готують і мені таку долю, як Аленові й Тому?

Я поповз назад швидко й обережно, як тільки міг, аби вибратися на відкрите місце в лісі. Я чув, як Сильвер перегукувався з рештою піратів. Від страху в мене наче крила виросли. Я вибрався з хащ і побіг навмання, щоб віддалитися від убивць. Я біг, і мій страх більшав, а потім його витіснив шалений жах.

І справді, це була безвихідь. Хіба я зможу після гарматного пострілу піти до шлюпок і сісти поруч із тими лиходіями, які щойно змили кров після вбивства? Хіба перший із них, хто трапиться мені на шляху, не скрутить мені шию? Хіба моя відсутність не є для них доказом, що я їх боюся і про все здогадуюсь? Я думав, що мені настав кінець. Прощавай, «Іспаньйоло»! Прощавайте, сквайре, лікарю, капітане! Моя доля – померти чи то від рук бунтівників, чи то з голоду на незалюдненому острові.

Такі думки роїлися в мене в голові, поки я біг наосліп, та невдовзі опинився біля невеликого пагорба з трьома гострими вершинами в тій частині острова, де вічнозелені дуби росли не так густо і були значно вищими. Серед них височіли поодинокі сосни заввишки у п’ятдесят чи шістдесят футів. Повітря тут видавалося більш свіжим та чистим, аніж там, унизу, біля боліт.

Та раптом нова хвиля жаху накрила мене, і серце сховалось у п’яти.

Розділ XV

Остров’янин

Із кам’янистого стрімчака з гуркотом посипався гравій і, підстрибуючи, покотився між деревами. Я мимоволі озирнувся й побачив щось темне і кошлате, що швидко сховалося за деревами. Хто то був – ведмідь, людина чи мавпа, – я не встиг розгледіти. Від жаху я закляк.

Отже, обидва шляхи перетято. На березі на мене чекають вбивці, а в лісі зачаїлася якась дика істота. Я подумки віддав перевагу відомому перед невідомим. Навіть сам Сильвер видався мені тієї миті менш жахливим за невідоме лісове страхіття. Я швидко розвернувся назад і, озираючись, побіг у напрямку до шлюпок. Дивна істота знов визирнула і, зробивши чималий гак, забігла спереду. Я страшенно втомився, але навіть при силі я не переміг би такого супротивника за швидкістю. Він перебігав від стовбура до стовбура зі швидкістю оленя, тримався весь час на двох ногах, як людина, хоча дуже скорцюблена. Тепер я не мав сумніву – то була людська істота. Я пригадав усе, що чув про людожерів, і вже збирався було крикнути, щоб покликати на порятунок. Та думка, що переді мною все ж таки людська істота, хоча і дика, трохи втішила мене. До того ж у мені ожив страх перед Сильвером. Я зупинився, обмірковуючи способи захисту, і раптом згадав, що маю пістоль. Усвідомивши, що маю чим захиститись, я відчув, як до мене повертається мужність, і рішуче посунув назустріч дикому мешканцю острова.

Він стежив за мною з-за дерева. Побачивши, що я йду до нього, він вийшов із засідки й хотів було рушити мені назустріч. Потім зупинився, нерішуче зробив крок назад і раптом, на превеликий мій подив, упав навколішки і з благанням простягнув до мене руки.

– Хто ви? – крикнув я зупинившись.

– Бен Ґанн, – відповів він хрипким, наче скрипіння іржавого замка, голосом. – Я нещасний Бен Ґанн. Ось уже три роки я не чув людського голосу.

Придивившись до нього, я побачив, що то була така сама біла людина, як і я, з доволі приємними рисами обличчя. Правда, шкіра його дуже засмагла, так, що навіть губи стали чорними, а його світлі очі через це ще чіткіше вирізнялися на темному обличчі. На вигляд він був найжахливішим лахмітником з усіх, яких я тільки бачив у житті. Одяг його складався з клаптів парусини й зношеного матроського вбрання. Уся ця купа клаптиків скріплювалася цілою системою застібок, мідних ґудзиків і вузлами просмоленої мотузки. Єдиною міцною річчю з усього його костюма був шкіряний пасок із мідною пряжкою.

– Три роки! – скрикнув я. – Ви сам-один врятувалися з розбитого корабля?

– Ні, приятелю, – відповів він. – Мене висадили тут, на незалюдненому острові.

Я чув про цей жахливий спосіб покарання в піратів: винного висаджували на якомусь незаселеному віддаленому острові й залишали там напризволяще зі зброєю та невеличким запасом пороху.

– Мене висадили на цей острів три роки тому, – розповідав він, – і відтоді я жив, добуваючи собі харч – дичину, ягоди, устриці. Людина, як виявилося, до всього призвичаюється. Але я знудився за справжньою їжею. Чи не маєш при собі шматочка сиру? Ні? Шкода, я не один раз у сні марив про сир, нарізаний скибочками, трохи підсмажений, і потім прокидався розчарований.

– Якщо мені вдасться потрапити назад на шхуну, ви матимете сиру стільки, скільки забажаєте, – запевнив його я.

Під час розмови він із цікавістю обмацував мою куртку, гладив мої руки, роздивлявся мої черевики й радів, наче