Читати книгу - "На лезі клинка"

Одного разу Фросту вже доводилося вибивати двері.

«Можливо, краще залишати їх відкритими на ніч, але хіба я тоді зможу виспатись?»

— Гадаю, якось впораюсь, — прошипів Глокта, втиснувши язика в порожні ясна, і тремтячими руками видерся з ліжка на крісло, що стояло поряд.

Його страшна, безпала нога сіпалася, залишаючись непідвладною йому. Він зиркнув на неї з лютою ненавистю.

«Клята мерзота. Огидний, негодящий кусень м'яса. Чому вони тебе просто не відрубали? Чому цього досі не зробив я?»

Але він знав, чому. Маючи ногу, він міг хоча би вдавати із себе напівлюдину. Він вдарив своє покалічене стегно, і вмить про це пожалів.

«Бовдур, бовдур».

Спину пройняв біль, який був трохи слабшим, ніж мить тому, але він щосекунди дужчав.

«Спокійно, спокійно, давай без бійок».

Він почав легенько розтирати всохлу шкіру.

«Нам нікуди дітися одне від одного, тож нащо мене мучити?»

— Ви можете дійти до дверей, сер?

Ґлокта поморщився від смороду, взявся за палицю і повільно, з мукою, звівся на ноги. Він побрів через кімнату і ледь не послизнувся на півдорозі, проте зміг втриматись, що коштувало йому пекучого болю. Він повернув ключ у замку, спершись об стіну, щоб утримати рівновагу, і заледве відімкнув двері.

Барнам стояв по той бік з витягнутими руками, готовий його зловити.

«Яка ганьба! Тільки подумати, що мене, Занд дан Ґлокту, найкращого фехтувальника Союзу, мусить цурпелити до ванної стариган, щоб я міг змити власне гівно. Ох і сміються, напевно, зараз усі ті недоумки, котрих я переміг, якщо вони досі мене пам'ятають. Я би теж сміявся, якби не було так боляче».

Але він перемістив вагу на іншу ногу і вчепився в плечі Барнама без жодних нарікань.

«Який, зрештою, сенс скаржитись? Краще полегшити собі життя. Наскільки це можливо».

Глокта глибоко вдихнув.

— Ступай поволі, нога ще не відійшла від сну.

Вони скакали і спотикалися коридором, який був трохи завузьким для них обох. Здавалося, ніби до ванни була ціла миля.

«Або більше. Я б радше волів пройти сто миль тоді, ніж дійти до ванної зараз. Але в цьому моє нещастя, еге ж? Назад повернення нема. Ні зараз, ні потім».

Пара приємно гріла вогку шкіру Глокти. З допомогою Барнама, який тримав його під руки, він повільно підняв праву ногу й обережно опустив її у воду.

«Чорти б його взяли, ну і гаряче».

Старий слуга допоміг йому закинути іншу ногу і, тримаючи його попід пахви, опускав, мов дитину, доки він не занурився у воду по шию.

— А-а-а... — Глокта розплився у беззубій усмішці. — Гаряче, як у кузні Творця, Барнаме, саме так, як я люблю.

Тепло розійшлося по нозі, і біль трохи спав.

«Але не зник. О, ні, він ніколи не зникає. Проте так краще. Значно краще».

Ґлокті навіть здалося, ніби він може прожити ще один день.

«Варто навчитись цінувати у житті дрібниці — наприклад, теплу ванну. Коли дрібниці — це єдине, що у тебе залишилось, не цінувати їх неможливо».

Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев'яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.

«Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».

— Ура! — вигукнув Ґлокта. — Знову каша!

Він поглянув на непорушного практика.

— Ота каша — радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсяна — люба всяка нам вона!

Рожеві очі навіть не кліпнули.

— Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, — він зачерпнув цілу ложку, — я від неї просто в захваті.

Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом.

— Корисна, — сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, — смачна, — ковтнув іще, — а головне, — цього разу він ледь не вдавився, — її не треба розжовувати. — Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. — М-м-м, — протягнув він. — Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?

Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.

— Отже, архілектор знову хоче мене бачити?

Альбінос кивнув.

— І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?

Фрост знизав плечима.

— Гм-м-м... — Глокта злизав з порожніх ясен рештки каші. — Ти не знаєш, він у гарному настрої?

Знову рух плечима.

— Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.

Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.

— Бажаєте ще чогось, сер?

— Авжеж. Великий напівсирий кусень м'яса і гарненьке хрумтливе яблуко. — Він перевів погляд на практика Фроста. — Я любив яблука, коли був малим.

«Скільки вже разів я так жартував?»

Фрост відповів йому порожнім поглядом — він навіть не усміхнувся. Глокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.

— Ну, гаразд, — зітхнув Глокта. — Але ж людині треба мати надію?

— Звичайно, сер, — пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.

«А справді треба?»

Кабінет архілектора містився на верхньому поверсі Будинку питань, і піднятися туди була ще та заморока. А найгірше, що коридори аж кишіли людьми. Практики, клерки й інквізитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купі гною, що має от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Глокта шкандибав вперед, усміхався і гордо задирав голову. А як тільки відчував, що він на самоті, зупинявся і хапав ротом повітря, стікав потом і лаявся, розтирав і ляскав ногу, щоб повернути її до стражденного життя.

«Чому він сидить так високо?» — запитував він себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах і гвинтових сходах будинку-лабіринту.

Коли Глокта дістався приймальної, він був виснажений і важко сапав, та ще й натер руків'ям палиці ліву руку.

Секретар архілектора підозріло розглядав Глокту з-за великого темного столу, що займав половину кімнати. Навпроти нього стояли крісла, на яких відвідувачі могли понервувати, а великі подвійні двері кабінету підпирали два дебелі практики, чиї кам'яні, стоїчні обличчя здавалися частиною інтер'єру.

— У вас призначена зустріч? — запитав секретар різким голосом.

«Тобі ж відомо, хто я