Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Я сама в цьому впевнилася, бо в той день, коли Михайлівна від’їжджала до столиці, привела до медпункту Світланку. Сестра вже тиждень кашляла, трималася температура 37,2. Хоч би не запалення легенів.

Артур Сергійович був далеко не красенем — невисокого зросту, кремезний, круглолиций, з твердим підборіддям і милими ямочками на щоках. Саме це поєднання — тверде вольове підборіддя і милі ямочки — робило його обличчя дуже привабливим і таким, яке запам’ятовується надовго. Та навіть не це головне. Від нього линула така хвиля енергії, що, здавалося, вона захоплює всіх і все, що потрапляє в орбіту його впливу. Артур Сергійович весь час жартував, кепкував, по-доброму зачіпав своїх пацієнтів, яких уже в темному коридорі медпункту зібралося чимало. Якою б стриманою я не була, теж не втерпіла й сміялася разом з усіма над дотепними жартами молодого лікаря.

Коли до кабінету зайшли ми зі Світланкою, він на мить оторопів і навіть замовк. Переводив здивований погляд з мене на сестру.

— Осліп від такої краси, — нарешті промовив він, — пречудові створіння. Ви близнючки чи я чогось не розумію?

— Не розумієте, — буркнула я, — просто сестри.

— У жінок про вік не питають. — Він встав зі свого стільця і галантно вклонився.

— Таке ж, — сказала я, — із карток дізнаєтеся.

— Яка серйозна молода леді, — усміхнувся лікар і перевів погляд на Світланку, яка дивилася на нього з німим захопленням.

Я сердито смикнула сестру за руку: нема чого витріщатися на чужих мужиків.

— На що скаржитеся, чудові створіння?

— Кашляє, — виштовхнула я сестру поперед себе, — температура 37,2. Тиждень. Боюся, запалення легенів.

Артур Сергійович глянув на мене скоса й хмикнув. Що те значило, я не зрозуміла.

— Підійди ближче, — сказав він, знімаючи із шиї стетоскоп, — не з’їм. Лише послухаю.

Світланка несміливо підійшла до лікаря.

— Підніми кофтину, — велів він.

Світланка злякано сахнулася.

— Чудове створіння, — щиро засміявся Артур Сер­гійович, — я перш за все лікар, а не чоловік. Нема чого соромитися.

Я кивнула їй, і Світланка нарешті підняла кофтину. Тільки тоді я зрозуміла, якою дорослою та гарною на свої 13 років виглядає сестра. До того я сприймала її як дитину. Висока, струнка, з плавними, дуже жіночними формами, сестра випромінювала м’яке, заворожливе тепло й була принадливою, як ота німфа, скульптуру якої ми недавно розглядали в якійсь книжці. Я помітила, як у лікаря, який, на мою думку, аж занадто ретельно вислуховував Світланку, сяйнули очі й трохи затремтіли руки. Та за секунду він себе опанував.

— Ну, серйозна леді, — звернувся він до мене, — у вашої сестриці, я так розумію, молодшої, запалення легенів немає, а от бронхіт спостерігається. Чим лікуєтеся?

Я назвала ліки, які Михайлівна виписала Світланці.

— Годиться, — задовільно хитнув головою Артур Сергійович, — продовжуйте так і далі, чудові створіння, — і підморгнув Світланці веселим карим оком. Та від задоволення аж зашарілася.

Записуючи щось у картці, раптом спитав:

— А мама ваша де? Чому самі прийшли?

— На роботі, — буркнула я, — а самі прийшли, бо вже давно ходити на своїх двох уміємо.

— Не ласкава ти, як я подивлюся, дівчина, — задумливо промовив лікар.

— І далеко не пречудове створіння, — саркастично посміхнулася я.

Схопила сестру за руку й вивела з медпункту.

— Нема чого витріщатися на дорослих дядьків, — штовх­нула я сестру в бік, — мала ще!

— Не такий уже він і дядько, — запротестувала Світланка, — а я не така вже й мала.

— На хлопців заглядатися малá! — відрізала я.

— А ти мені не мати, щоб командувати! — раптом сказала сестра.

Такого я від неї не чекала. Її слова зачепили мене за живе. Так, хай я не мати, але за чию спину вона весь час ховалася і ховається від того, що коїться в нашій хаті? За мамину?

Мені раптом зробилося так боляче, що я ледь не заплакала. Світланка, мабуть, зрозуміла мій стан, бо промовила:

— Юліко, Юліко, вибач мені, будь ласка! Ляпнула, не подумавши. Просто цей лікар… Він такий чудний. А ім’я яке — Артур… Наче в казці.

Я промовчала. Що казати? Сестра завжди була романтичною, трохи ніби не від світу цього. У цьому вони були чимось схожі з Романом.

— Цей казковий герой через місяць-два, найбільше — через півроку збере манатки та й поїде звідси, — сказала я. — Така діра не для нього. Тому не дуже мрій.

— Не буду, — зітхнула Світланка, але ж я бачила, що клятий лікар запав їй у душу. От мале та дурне!

У тому, що сестра — справжня красуня і викликає неабиякий інтерес у чоловіків, я переконалася знову дуже скоро. Падлючий Пабло! Якими очима він на неї дивився! Наволоч! Мама, розповніла, опухла, постаріла через того покидька, з високим тиском, який її дуже мучив, уже не була красунею, як колись. Я помічала, як Пабло потайки спостерігає за Світланкою, її плавними рухами, яскравими синіми очима, повними губами, гнучким тілом. У його очах читалася хіть. Одного разу