Читати книгу - "Вибрані листи"

Нерона, коли рабський дух, що запанував у суспільстві, робив небезпечним будь-який вид студій, якщо в них з’являлась бодай якась сміливіша, вільніша думка. «Від кінця історії Авфідія Басса»[76] — тридцять одна книга, а ще «Природнича історія» — у тридцяти семи книгах, праця розлога, глибока й різноманітна, як і сама природа.

Дивуєшся, що стільки книг, ще й з такою пильністю в усьому, могла написати зайнята людина. Здивуєшся ще більше, дізнавшись, що він якийсь час ще й судові справи провадив, та й помер на п’ятдесят шостому році життя. Але й впродовж цього часу його відволікали вельми поважні посадові обов’язки й сама дружба принцепсів. Але то була людина гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості. Працювати при світлі починав уже з Вулканалій[77], не з огляду на якісь там прикмети, а задля самих занять, ще затемна: взимку — з сьомої, найпізніше з восьмої години, здебільшого з шостої. Працюючи, будь-коли міг заснути, будь-коли й прокинутись. Ще до світанку ходив до імператора Веспасіана (той теж не дочікувався дня), потім брався до своїх обов’язків. Повернувшись додому, скільки залишилось часу, стільки й працював. Щось перекусивши (впродовж дня, звичаєм предків, покріплявся лише простою, легкою їжею), улітку при вільній хвилині прилягав собі на сонці; йому читали, а він — занотовував, робив виписки. Читаючи, завжди щось виписував: любив повторювати, що не буває аж такої поганої книги, де не можна надибати бодай чогось корисного. Погрівшись на сонці, найчастіше обливався холодною водою, знову щось перекушував і на якусь хвилину поринав у сон. А тоді, мовби то був ранок нового дня, одразу ж брався до занять, вже до обіду їх не перериваючи. За столом читали книгу, а він побіжно нотував. Пам’ятаю, хтось із гостей перервав читця, що схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А дядько: «Ти ж хіба зрозумів?» — «Авжеж», — відповів той. — «То навіщо його переривав? Він же за той час міг прочитати добрий десяток рядків». Так уже цінував час… Улітку з-за обіднього столу ставав ще за дня, а взимку — з сутінками: мовби яким законом керувався.

Ось так серед міського гаму й клопітних трудів він виборював для себе час. А в своїй садибі, наодинці з собою, він уривав у занять час хіба що для лазні. Кажучи «лазня», маю на увазі внутрішнє приміщення. Поки з нього зіскрібували олію, якою був змащений, поки обтирали, він або щось слухав, або диктував. А в дорозі, мовби звільнившись від усіх інших справ, віддавався лиш одній: побіч — з книгою і табличками для записів сидів скорописець; узимку він носив рукавиці, щоб навіть холод не забирав у занять ані хвилини. З тих міркувань він і в Римі волів користатися лектикою. Якось, пам’ятаю, дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять. Усі перелічені книги — плід цієї напруженої праці. А ще він залишив мені сто шістдесят записних книжок, так дрібно з обох сторін списаних, що їх число значно більше. Сам він зізнався, що за свого прокураторства в Іспанії ці книжки (тоді, звісно, їх було менше) міг продати Ларцієві Ліціну[78] за чотириста тисяч.

Отож, коли озирнеш усе те прочитане й написане, то чи не видасться тобі, що він ні посад жодних не обіймав, ані з принцепсом не був у дружбі? І навпаки, коли зважиш, скільки то всього було завадою його заняттям, то чи не видасться, що ні не прочитав він, ані не написав достатньо? То чого б лиш не уйняла та посадова зайнятість? І чого лиш не здобула б така наполегливість? Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?

Щось я розтягнув свого листа, хоч мав написати лише про те, що тебе цікавило, — які книги він залишив після себе. Сподіваюсь, однак, що те моє писання буде тобі не менше приємним, аніж самі книги: воно нагадуватиме, що маєш не лише прочитати їх, а й собі змагати до чогось подібного[79]. Бувай здоровий.

Лист 6

Пліній Аннієві Северу[80] — вітання

Із коштів, що припали мені по спадку, я придбав нещодавно коринтську статую, невелику, але, наскільки я розумію, — а розумію, можливо, в усьому не надто багато, а тут таки геть мало, — вона, ця статуя, вражає своєю довершеною виразністю, це вже й сам розумію. Статуя — гола, тож ні того, що не вдалося митцеві, якщо таке є, їй не приховати, ані чомусь досконалому не уйняти хвали. Митець зобразив старого чоловіка, що стоїть. Усе тут на видноті: кістки, м’язи, жили, прожилки й навіть зморшки — жива тобі людина; поріділе волосся, широкий, у зморшках, лоб, якесь наче зіжмакане обличчя, худенька шия, мотузками обвислі руки, здряхлілі м’язи грудей, запалий живіт — образ старості, спереду глянь чи ззаду. Та й сама бронза, судячи зі справжнього її кольору[81], пахне давниною.

Ось це й спонукало мене купити цю статую, хоча, кажу, тямлю я тут небагато. І я таки купив її, але не з тим, щоб помістити десь у себе вдома (не маю й досі жодного коринтського виробу), — хочу поставити її десь у нашому місті, найрадше — у храмі Юпітера: буде це, гадаю, гідний дарунок для храму, гідний і для бога.

А ти, як завжди учинний в моїх справах, потурбуйся й цим і вже зараз розпорядися, щоб виготовили підніжжя з будь-якого мармуру, де було б зазначено моє ім’я й мої титули, звісно, якщо вважатимеш це потрібним. А саму статую я одразу ж доправлю до тебе, тільки-но знайдеться хтось такий, для кого це доручення не було б тягарем, або ж, як ти цього хочеш, сам її привезу. Так, певно, й зроблю, аби лиш дозволили службові обов’язки, — вихоплюся до вас. Радієш тій моїй обіцянці приїхати до тебе, але нахмуриш чоло, коли додам, що лиш на день-два: залишитись у тебе довше не зможу через ці самі причини, які