Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

Світло горіло в східному крилі; тільки-но я наблизився до самого будинку, як побачив, що тьмяне крило провалилося у розморожений ґрунт, — небагато, може, на аршин, але цього вистачило, щоби ущент зруйнувати багатоповерхову конструкцію і виламати із луток великі тахлі мороскла. Як відрізають від організму омертвілу кінцівку, охоплену гангреною, так і тут було відтято від здорової частини больницы померлу її частину. Життя і світло кружляли праворуч від шахти сходів і підойм.

Однак там панував хаос, мабуть, навіть більший, ніж у «Святій Трійці». Насамперед, одразу ж після виходу з тіні я натрапив на нестямну сцену, коли два заплакані бабиська шарпали з рук одне одному брудний клуночок, а їх самих відтягували сестрички; до бійки долучилися чоловіки й навіть запальний юнак зі зброєю. Я обійшов це здалеку. Сестричка, яка запримітила мене в приймальному покої, взялася обв’язувати мені чистими перев’язками поранену голову, поливаючи розчином перекису водню чи якимсь іншим убивцею бацил, і ця сестричка, добра душа, розповіла, що траґедія ота — через гарячку від укусу пацюка: дитина померла, її слід спалити, пошесть шириться. А крематорій вони мали в темному крилі.

Я видобув картонку з брезенту (вона кілька разів випала мені з опухлих пальців). Отака панна, такий доктор, на прізвище Конєшин — знаєте, сестро?

— Доктор Конєшин оперує у сімці.

Разумеется, вона помилялася. Під номером сьомим (цих залів, зрештою, було три: 7А, 7Б і 7В), жодні операції відбуватися не могли: ці приміщення містилися вже за лінією розламу, вітер сіяв там дощем крізь вибиті вікна на обладнання, що купчилося попід нижніми стінами. Отож, я обійшов усе операційне крило. Про стан загального балаґану й безголів’я найкраще свідчило те, що я блукав отак вільно, людина з вулиці, у пальті, з якого ще стікала вода, — тут нога відрізана, там десять ліжок із нещасними, які зойкають від мук, тут гора червоних бинтів на випущених нутрощах, там складні пологи, тут груди й ребра навстіж відкриті, там черга тих, хто вижив у нічній стрілянині, — й ніхто на мене навіть здивованого погляду не кинув. Запрацьовані сестрички дріботіли туди й сюди, не зважаючи на людей, яких минали в коридорах. Панове лікарі — я нарахував чотирьох, які працювали тут о цій порі, тобто, мабуть, усі, кого вдалося розшукати, а ніч була кривава, воєнна, — волали гучно про такі й такі медикаменти, про воду, про світло, про чисті ганчірки й фізичну допомогу. Аркові вітражі, вміщені над їхніми дверима, зображали євангельські сцени, переважно, зцілення хворих і вигнання злих духів: Ісус був на них завжди повернутий спиною, його вирізняла тільки яскравість фіґури.

Під номером 3Б (стадо одержимих свиней) доктор Конєшин, який краяв легеню якогось товстуна з перев’язаною головою, кричав про дренажі й нитки: я знайшов їх через дві зали далі. Сестра, яка асистувала Конєшину, подякувала мені, не випускаючи з пальців вкладене у груди пацієнта пульсуюче переплетення жил. Смерділо гасом, кров’ю і гниллю, передусім гасом: операційний стіл був обставлений зусібіч лампами, що коптіли до стелі. — Не заслонювати, не заслонювати! — забурчав рудий доктор, пересуваючи собі язиком на губі короткий недопалок, тільки-но я наблизився до столу. Я обійшов залу під мороскляними вікнами, блукаючи в копах запеклих від крови пов’язок і ганчірок, потятого одягу й обрізків тіла. — Пане докторе, — запитав я, притулившись до крижлізного оливного дерева, вбудованого між високими шибами, бо мені вже від великої втоми, болю і безугавної напруги почало паморочитися в голові, — пане докторе, де мені знайти панну Муклянович? — Не зараз, — гаркнув він, — не зараз! Зачекайте, вона тільки удень допомагає, я не знаю адреси. Її зміна приходить о сьомій. Ммм, ще мені помре, такий син!

Я сів на стільці в кутку. У мене спала лихоманка, я охолов. Кров зійшла мені до ніг, до опущених рук. Ціпок стукнув до підлоги. Я мусив притулити голову до стіни, бо в іншому разі вона схитнулася б мені з шиї управо або уліво. Пов’язка на оці зсувалася дедалі нижче, тож я уже бачив цю сцену в медовому світлі ламп, — із доктором, який зблискував скельцями окулярів у срібних дротинах, у фартусі, заляпаному орґанічними рідинами, із білою сестрою і великою розпоротою тушею на катафалку, — бачив наполовину, на чверть, на одну восьму. Доктор працював усередині ще дихаючого тіла рухами кухаря, який у стотисячний раз кришить моркву й шинкує буряки: раз, два, три, чотири, вирізати, вирвати, пересунути, зашити. Він спілкувався з сестрою без слів, вони відправляли над тілом столітній ритуал, нічого нового між людиною і матерією. Як же змарнів він з віком — схуд, зсохся, змізернів, сплюгавилися йому також бакенбарди, колись пишні, а тепер лівий перетинав широкий, молочно-білий рубець; так втратив, згубив свою симетрію доктор Конєшин… Я замкнув пов’язку на оці.

Я прокинувся від зимного світла дощового світанку.

Зірвав пов’язку.

— Котра година?!

— П’ятнадцять по шостій. — Доктор Конєшин далі колупався скальпелем у грудях товстуна, поволі знімаючи скоби, виймаючи звідти дренажі, щипці й пінцети, гачки й затискачі, але все це мляво, неохоче, однією рукою, у другій тримаючи свіжу цигарку. — За правилами я мав би вас викинути, але — й так здох мені паскуда. — Він затягнувся, відкинув голову майже горизонтально й видихнув тютюновий дим під стелю. — Ех, знову молодий! Майже як у фронтові дні.

З вулиці, приглушений дощем, пролунав звук пострілу.

Доктор захихотів, потім струсив попіл на серце трупа і подивився на мене чистим і тверезим поглядом, — такою тверезою людина може бути тільки на порцеляновому світанку після безсонної ночі: нерви на поверхні, шкіра наче пергамент, мозок пульсує у відкритому черепі.

— Ви, може, від них? Що вам потрібно від mademoiselle Єлени?

— Все. — Я підвівся, простягнув йому руку понад операційним столом. — Бенедикт Ґерославський.

— Ви? — Доктор націлив у мене ланцет, примружив ліве око, подивився по лінії понад скельцями окулярів. — Єрославський. Єрославський? Єрославський. Покажіть-но фізіономію! Мгммм. Ну, непогано вас мусили тут обробити.

Він переклав ланцет у другу руку, витер правицю об фартух і потиснув подану руку.

— Ви мали лікувати Білу Пошесть у портах Тихого океану, — сказав я.

— Схоже, доктор Тесла її вилікував. Бум, бум, бум. А я застряг в Іркутську на півдорозі, намагаючись повернутися до Європи Транссибірським експресом: це