Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

було нерозсудливо. Мгммм. — Він знову затягнувся. — Так, я вас добре пам’ятаю. Franchement, я часто потім задавався питанням, як вам піде справа з фатером й Історією. А тепер, будь ласка, великий Нікола Тесла… Мгммм. — Він приглядався до мене крізь дим. — І чи не правда? Зрештою, ви розвернули Історію, покерували Кригою. Не намовляючи лютих через батька, як усі ми сподівалися, а раніше, під час подорожі Транссибірським експресом. Доля схилялася до смерти доктора Тесли й тривалого панування Криги, це тепер виразно видно, а ви, порахуйте самі, ви уперто: раз, від замаху віроломного охранника, два, із мертвих уже піднісши, три, вчасно викривши бомбіста, — ви знову й знову рятували Теслу від судженої йому долі.

— Панна Єлена вам розповідала.

— Від інших я теж чув. Як серб об’явився у Макао… Мгммм.

Я опустив погляд.

— Так, і в мене буває подібне враження. Що все найважливіше сталося під час подорожі Транссибірським експресом.

Він промовчав, дмухаючи кусючим димом.

Я зняв пальто, перекинув його через рамено. На розмитому горизонті над містом, за мороскляною тахлею, де й так усе плавало в дощі, повзали світліші, яскравіші плямки. Там, на заході, на південь від Уйської — це, мабуть, Ґлазково горить. Принаймні у цьому мокра негода є благом для Міста Відлиги, що гасить пожежі після ночі правдоґерців.

Око мимоволі поверталося до нутрощів розкраяного трупа. Зліталися перші мухи. В анатомічних атласах Зиґи це виглядало зовсім по-іншому, duodenum, jejunum, ileum там це були майже схеми індустріальних машин: ця частина така, а та — отака, ця — цьому служить, а оця до того причеплена. А тут: немов хто кострубатою ложкою помішав у відкритій людині, суцільний біґос, суцільна брунатно-червоно-жовто-фіолетова мазь із твердішими шматками м’яса, загрузлими в ній. Людина була створена з глини, й грязюку в собі носить.

— Покажіть-но. — Доктор Конєшин підійшов до мене від ніг трупа, простягаючи руку до мого підборіддя, до щоки.

Я відштовхнув його.

— Нічого!

— Можливо, вдалося б виправити… Це погані зрости. Хто вам робив трепанацію?

— Ніхто.

Він зміряв мене все ще скептичним поглядом.

— Що ж це, — пирхнув я, — усе ще у френологію бавитеся?

Він поволі зняв фартух.

— Тоді в потязі ви здавалися мені таким…

— Яким?

Він скинув фартух на автоклав, рука з цигаркою зробила порожній, беззмістовний жест.

— Ніяким.

Я розсміявся.

— Знаю.

Він підозріливо зиркнув. Вага перехилилася на мій бік, лінії збігалися до мого ока, око тримало доктора Конєшинa, цієї миті заклеєного, наче комаха в бурштині.

Він здригнувся.

— Ви начебто набралися великої життєвої мудрости, га?

— Життєву мудрість я залишаю рабинам і старим повіям. Скажімо так, я відкрив кілька законів, які керують Математикою Характеру.

— Наприклад?

— Характер людини постає унаслідок віднімання.

Підозріливість росла у ньому щосекунди. Тепер він обходив мене безпечною дугою, за п’ять кроків, наче матадор бика. Рука з тліючою цигаркою служила мулетою. Синій череватий труп становив заслону.

— Mademoiselle Єлена показувала мені, що про вас писали останнім часом. Тут кожна газета — це нахабна пропаґанда, брехня на брехні. Але я пам’ятаю і директора Поченґла. Сьогодні ви разом провадите областническую політику. Мгммм?

— Я не вважаю себе політиком, якщо ви про це питаєте. Це віджиле ремесло.

Асиметричний доктор зупинився, поставив ногу на поперечку операційного столу. Із розкраяного товстуна крапали останні краплі життя. Конєшин нахилився над ним до мене, намагаючись прибрати дружню, довірливу позу несерйозних зізнань.

— То що ж це буде? — тихо запитав він.

— Що?

— Ота нова сибірська держава директора Поченґла. Республіка? Якийсь оформлений в інституції анархізм? Спілка народницьких земств? А може, комунізм? А може, Поченґла поіменують самодержцем? Скажіть мені.

— Правду кажучи…

— Що, ще не знають?

Я зробив рукою з плащем широкий жест, обвівши ним усе розмокле місто.

— А як би воно мало замерзнути саме по собі?

Я підніс тьмідинометр, енерґійно покрутив ним, подивився на шкалу. 366 тенебрів. За моросклом текла аквамаринова ріка.

— Мабуть, почнеться з якоїсь демократії, — пробурмотів я. — Бодай для того, щоби відвернути наших любих революціонерів від Сен-Сімона et consortes. Реформовані есери й струвівці згодом візьмуть гору. Голосування, партії, вибори, — спочатку замерзнуть вони; тоді втратять привабливість політичні аскетизми Прудона, Бакуніна й Кропоткіна. — Я прицмокнув язиком. — Демократія, так, демократія.

Асиметричний доктор гидливо скривився.

— Ви говорите про демократію, наче б вона була якоюсь ідеологією, несла в собі якийсь зміст, мету, ідеал; я чую це постійно від тутешніх шаленців, які мріють про ґільйотину для батюшки Царя. Це абсолютна помилка! Демократія — це порожня форма, на яку можуть замерзнути тисячі різних субстанцій, і добрих, і лихих. Так само ніж, — він схопив брудний скальпель і заходився фехтувати ним над трупом, — ніж сам по собі не добрий і не лихий: ви можете ним яблуко покришити, можете хворого оперувати, а можете в бійці якійсь кабацькій під ребро комусь устромити, й життя цим ножем відібрати. Демократія людожерів поставить на розгляд парламенту питання рівного розподілу трупів. Демократія милосердних проголосує за прощення людожерам. А дитяча демократія обере те, в чому її переконають дорослі.

— Однак знаряддя не до кінця залишається байдужим щодо мети. Те, що можна зробити ножем, не вчиниш молотком, і vice versa. Є певні ідеї, які краще квітнуть у демократії, а є такі, що в’януть у ній і сохнуть. Те саме стосується й інших систем управління, як-от монархій, самодержавства.

… Бачите, докторе, перша річ у практиці Алґоритміки Історії — це навчитися читати ідеї з низької матерії. Ми вже говорили про це в експресі із Зєйцовим — ви там були тоді? — про моди, мелодії, звичаї, смаки. Що це? — Я підніс перед собою заболочений, закривавлений тренчкот. — Плащ. Але погляньте на крій його: довший? Коротший? Який комір? Як він защіпається? Як ідуть вилоги? Як кишені? Плечі прямокутні чи спадисті? Поли розтяті чи ні? Звужений у талії — якою мірою? Порахуйте ґудзики. Із чого вони: із кості? Із рогу? Із дерева? Із металу? Й скільки рядів. Де пояс, де стан, яка пряжка. Який колір. Який матеріал. Усе це не випадкові вихлюпи кравецьких фантазій, не пов’язані з ужитковими потребами, а ознаки духу епохи, тобто ідей, які керують людьми в кожній сфері життя. Адже немає однієї ідеї для політики, іншої — для музики, іншої — для гастрономічного мистецтва,