Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

Видих.

Але яке все це має значення?.. Аби тільки дочекатися Криги. Тоді станеться істина й омана, буття і небуття, Одиниця і Нуль.

— Даю вам слово. А тепер скажіть їм, аби відпустили мене.

— … уіуіііі… завжди… вюіііззз… слово… ізззз!.. Єрославського…

Я поклав трубку поруч із апаратом, постукав у двері. Діамантове мурло зміряло мене поглядом різника й мовчки розминулося на порозі. Якусь хвилю він слухав голос, що завивав на дроті. Потім пішов до начальства, залишивши зі мною двох інших вартових. Я терпляче чекав.

З’явився старший троцькіст, мабуть, вирваний зі сну, з каламутним попервах поглядом. Він, мабуть, не дуже орієнтувався у справі: спочатку він поговорив із діамантовим, відтак довго балакав з Шульцем/Побєдоносцевим. Урешті він повісив трубку й помахом руки відіслав бойовиків з конторки. Він застебнув пом’ятий піджак, закурив цигарку… Я кліпав, вкладаючи на своїй зіниці його розмите зображення. Він до мене придивлявся, кашляючи в долоню, згорнуту біля рота. Щойно тоді мені почало щось у оці та голові замерзати, — карти, папуга, АҐҐ, ні, той був лисий, як коліно.

Я відкашлявся.

— Ви були редактором «Иркутских Новостей».

Він почастував мене цигаркою, подав вогню. Я затягнувся. Він мружився, досі засліплений жовтою жарівкою.

— Певно мушу затримати вас, аби поторгуватися з Поченґлом, господин Єрославський…

— Непоганий гендель живим товаром тепер відбувається у Льва Давідовіча. Може, одразу вивісьте мене на ліхтарі.

— Ех, поляки. — Він струсив попіл у іншу жменю. — Не вимахуйте мені перед очима прізвищами, Троцький не раз у мене ночував, я внесений у Список Чотирьохсот.

— Змова еліт! — Я посміхнувся налитими кров’ю губами. — Як вчинити пролетарську революцію у країні без пролетаріату? Та ж є єврейська інтеліґенція, котра знає, що краще для пролетаріату, пролетаріатом не будучи. Звідки вона знає? А з історичних калькуляцій. Але той, хто береться за Математику Історії не як холодний неупереджений учений, зосереджений лише на числах і внутрішній красі алґоритміки, а як місіонер, сектант, заздалегідь засліплений власною священною єдиноістиною і котрий згідно з нею все тлумачить, на істинобій проти світу стаючи, — той ніколи доброго результату не отримає. Заболіло студентам тонкошкірим страждання простої людини, і заходилися вони навертати Росію на нову Марксову релігію. Обчислення гуманітаріїв! — пирхнув я. — Ну то маєте народну справедливість і новий світовий порядок: голод, терор, трупи на вулицях і люди, яких тримають у звіриних клітках, наче тварин.

Редактор-троцькіст потягнувся, намагаючись струснути з тіла й духу втому й глибоку знемогу.

— У мене немає на вас нервів… — Він присів на столі, але це його призвело до низької пози, він це зауважив і встав. — Та ж ви інтеліґентна, освічена людина, я читав вашу статтю, ви мусите бачити, що сама ідея слушна. У тому то й річ, аби узгодити світ з ідеєю. Якби Побєдоносцев не замінував Транссибу, якби більшовики не порушили революційного перемир’я, якби не японські блокади й китайська війна, якби не протияпонський Тихоокеанський пакт самодержця з американцями, якби не безперервні епідемії у місті… Вот, грязюка, місиво, безлад, набрід. Це світ не дозволяє нам досягти ідеї!

— Та ж ви почали від лихого кінця: спочатку слід віддати світ під цілковиту владу ідеї, а вже тільки потім братися за інженерію історії.

— Ми зголосимося до вашого Товарищества з першим замовленням, — сплюнув пожмаканий редактор квасним сарказмом, і на цьому розмова урвалася, бо повернувся діамантовий бойовик з моїми речами. Мені повернули пальто, ціпок, черепахову папку з рисунком панни Єлени, ба навіть коробочку з підмоклими цигарковими гільзами.

Редактор упіймав мій кривий погляд на перстень, що виблискував на руці в парубка, й раптом, прямо спросоння, зі старечої втоми, вибухнув буркотливим гнівом, проревівши на молодика таку бурю прокльонів, лайки, погроз смертю і матерщинного лихослів’я, що юноша вмить завмер струнко перед ним посеред конторки, руки по швам, глаза в потолок, і чекаючи смиренно боярського вироку, облаяний ущент. Я згадав офіційне ревіння комісара Шембуха. Хамство цих кріпацьких, підневільних стосунків ще довго пронизуватиме росіян, у який би бік не обернулася Історія. Це власне оте місиво і набрід, які підточують ідейні проекти, що засновані на цій ентропії. Навіть якщо настане тут Царство Боже від Філімона Романовіча Зєйцовa, то російські янголи також будуть чистити один одному пики й сучими синами обпльовувати згідно з небесними ранґами, зверху униз, теплої горілки упившись й спітнілі аж до червоного під білосніжним пір’ям.

Урешті редактор зірвав бойовикові перстень із пальця і виштовхав троцькіста з конторки.

— У кого він його украв? — спитав я, застебнувши пальто й витираючи рукавом кров з обличчя й обережно мацаючи синець під оком.

Він знизав плечима.

— Кравці, шевці, сміттярі, — видихнув він, — отаке у них поняття народної справедливости: відібрати у багатія. Що ж дивуватися темній бідоті? Ну, ходімо, ходімо, мусимо вас доправити, щоби Побєдоносцев не шукав відмовок. Куди це ви йшли?

— До Міського Шпиталю.

Мене доправили до межі дільниці, яку утримували націонал-демократи, за Байкальской від старої річкової пристані, одразу на захід від Иннокентьевского. Тимчасом розпадалося ще сильніше, хмари щільно заснували нічне небо над Іркутськом, і форма міста цілковито розмазалася на тінях, глибших, ніж самі тіні: одна пляма мороку, захляпана мазня, чорнота, розлізла в маслянисте ні-те-ні-се. Тільки це я бачив затиснутим набряком оком, яке заливав дощ і рожева сукровиця: як воно плаває, як перетікає з абрису в абрис, або й гірше, розсаджує усі лінії абрису. У мене не було мороскляних окулярів, — місто розчинилося самé.

Я прошкутильгав межовими вулицями, ховаючись під стінами. У вежах і горищах Міського Шпиталю горіло світло, тільки завдяки цьому я упізнав його будівлю. Як після пожежі 1879 року, так і після Великої Пожежі 1910 року до Іркутська запросили багатьох молодих архітекторів, задивлених у нові світові моди, щоби вони змінили обличчя Байкальської метрополії. З початком епохи Криги додалися нові обставини: крижлізні технології і безпека перед лютими; проте, реставрація відбувалася занадто швидко, щоби значуще відбитися в óбразі середмістя. Міський Шпиталь був відбудований, утім, з дворічним запізненням через якісь скандали з розтратою коштів; урешті доклало власні кошти Східносибірське Товариство Червоного Хреста, віддаючи шпиталь у руки Згромадження Сестер Милосердя. Тимчасом він отримав зовсім новий проект, і постала будівля, що вже більше пасувала до краєвиду Зимного Ніколаєвська: на першому поверсі, висотою у кільканадцять аршинов, на крижлізних стовпах, вихолоджених в ажурні форми, у стінах,