Читати книгу - "Тінь гори"

На вершині стежки з’явився чоловік — повз на чотирьох. Силвано був тінню, що стала праворуч, націливши гвинтівку йому в голову. Чоловік зіп’явся на ноги. У нього в руці був пістолет.

Віджай розмахнувся палицею, роззброївши чоловіка, але пістолет усе-таки вистрілив, і куля влучила у стіну печери, неподалік місця, де ми сиділи навпочіпки.

— Хороша думка, Шантараме,— сказала Карла.— Та куля була з моїм іменем, якби я там стояла.

Чоловік хитався на нестійких ногах ще кілька секунд, а потім упав долілиць на землю. Віджай перевернув його, якраз коли підійшли ми з Карлою.

Чоловік був мертвий.

— Силвано, краще перевір, чи не було за ним хвоста,— запропонував я.

— Ти його знаєш?

— Його звати ДаСилва.

— На якому він був боці?

— На хибному,— відповів я.— Аж до кінця.

Силвано з Віджаєм побігли стежкою, аби перевірити, чи там нікого немає.

Витріщаючись на тіло, я знав, що не можу залишити його в таборі, де навчає Ідрис. Не було іншого вибору. Я мав його кудись перенести. Карла пересувала два тіла за своє життя — принаймні я знав про два. Я пересував три: одне у в’язниці, одне в будинку друга і ще мертвого гангстера, який мене ненавидів,— ДаСилву. Для нас обох він був найважчий.

— Ми не можемо залишити його тут для копів,— заявив я.

— Твоя правда,— погодилась Карла.— Це буде скандал. — перенести труп буде непросто. Це крутий схил.

— Так,— сказала вона, роззирнувшись, тримаючи руки в боки.

Ми загорнули ДаСилву в учнівське сарі й надійно обв’язали. Закріпили мотузки так, щоб тримати тіло з обох боків.

Ми саме закінчили, коли підбігли Силвано з Віджаєм. Очі Віджая перетворилися на скойки жаху.

— Привид? — він тремтів, тицяючи на загорнуте тіло ДаСилви.

— Сподіваюся,— мовив я.— Ми занесемо його вниз, до будинку. Копам не варто знати, що він був аж тут.

— Дякую,— випалив Силвано.— Дозвольте допомогти вам.

— Ми впораємося,— запевнила Карла.— Внизу наші друзі. Вони нас знають, а вас ні, тож можуть почати стріляти. Буде безпечніше, якщо ми зробимо це без вас. Залишайтеся тут і стережіть ці книги.

— Гаразд,— непевно посміхнувся Силвано.— Гаразд. Якщо ви наполягаєте.

— Presto[163],— вигукнула Карла, тягнучи за мотузку мерця.— Цьому привиду ще далеко йти.

Розділ 84

Ми підтягнули тіло ДаСилви до хребта і почали спускатись. Я ішов перший, тягнучи більшість ваги, а Карла притримувала, як могла, зверху.

Я почувався присоромленим, бо не захистив її від тієї сумної злочинної дії, яку ми мусили вчинити. Узагалі-то, через це я відчував більше сорому, ніж від самої сумної злочинної дії. Я думав про Карлині руки і грубу мотузку, що здирає її шкіру, і про подряпини й садна, що травмували її ноги з кожним кроком.

— Стоп! — попросила Карла, коли ми пройшли тільки половину.

— Що сталося?

Вона трохи віддихалась і розслабила руки та плечі.

— Ну добре, це,— пихкотіла вона, однією рукою витираючи лоба, а другою тримаючи мерця,— офіційно найкраще побачення на світі. А тепер спускаймо труп з цього клятого схилу.

Біля підніжжя гори я завдав тіло ДаСилви собі на плече і поніс його до маєтку Халеда. Дорога ще й досі була підсвічена, а двері до маєтку відчинені. Він здавався покинутим.

Ми разом піднялися сходами і зайшли до вестибюлю. Я поклав тіло ДаСилви на підлогу, і ми почали його розв’язувати.

— Що це ви робите? — запитав позаду Халед.

Я повернувся до нього. Він тримав у руці зброю.

— Саламалейкум, Халеде,— привіталася Карла: вона теж тримала пістолета.

— Валейкумсалам,— відповів він.— Що ви робите?

— Де Абдулла? — запитав я.

— Він мертвий.

— Ой, ні, ні,— вичавив я.— Прошу, ні.

— Нехай Аллах забере його душу,— мовила Карла.

— А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами.— Де він?

— Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно.

— Де тіло Абдулли?

— З тілами моїх загиблих,— розповів Халед.— У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите?

— Цей негідник забрів куди не слід,— пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви.— Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх?

— Його ми використали, щоб поставити пастку,— сказав Халед.— Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік.

— Він повернувся,— повідомила Карла.— Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса.

— Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву.

— Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли,— зізнався я.— Ти можеш мені присягнутись, що він загинув?

— Валла! — відповів він.

— А я хочу його побачити,— сказала мені Карла.— Але ти не мусиш іти зі мною.

Скрізь разом, ніколи окремо,— але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один.

— Я піду,— вирішив я, уже почуваючись погано.— Я піду.

Халед повів нас крізь художню залу до головної їдальні. На столі акуратно було покладено чотири тіла — так наче безхатченки спали разом на вулиці.

Я одразу ж помітив Абдуллу, бо його довге чорне волосся звисало з краю стола. Я хотів відвернутись. Я хотів утекти. Те красиве обличчя, те левине серце, те полум’я в небі — я не міг бачити його спустошеним і холодним.

Але Карла підійшла до нього, поклала голову на груди і розридалася. Я змусив себе рухатися. Почовгав до столу; провів пальцями по головах мертвих, відчуваючи наче бриз, і взяв Абдуллу за руку.

Його обличчя було суворе, і мене це втішило. Він був у білому, але скрізь проглядалася кров. Рана перетинала його чоло там, де натягнули білий каптур, але горде обличчя, брови, ніс і борода, неначе у літнього короля, були окроплені й залиті червоним.

У нього стріляли і кілька разів проштрикнули ножем, але почервоніле обличчя було без травм.

Всередині мені аж засудомило: його час зупинився! Мої власні нитки часу завібрували, відчувши одну втихомирену струну гармонії.

Боліло бачити відсутність подиху, життя, любові. Було важко дивитися на