Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

нагадував траву, але все одно приємний. Лише з дрібкою

землистості. Все одно Голден мав підозри, що назви для

парфумів обирали довільно. Він також підозрював, що готель

подавав на краплю більше кисню, ніж зазвичай. Тому й Голден

почувався на краплю надто добре.

— Їх турбує, що наші дітки будуть поясанами, — сказав він.

— Жодних діток, — прошепотіла Наомі.

Перш ніж Голден встиг запитати, про що вона, Наомі

захропіла йому на вухо.

* * *

у свій найкращий костюм і попрямував на станцію. Була ще

одна річ, яку треба зробити, перш ніж він нарешті підведе риску

під цим кривавим дійством.

Треба зустрітися з Джулсом Мао.

Авасарала розповіла, що Мао був одним з кількох десятків

високопоставлених політиків, генералів та керівників компаній, яких зігнали тут після масових арештів услід за подіями на Іо.

Він був єдиним, з ким Авасарала збиралася зустрітися особисто.

Його тільки зараз привезли на Місяць — бо схопили аж на

особистій станції в точці Лагранжа-5, коли він гарячково

збирався на швидкохідний корабель до зовнішніх планет.

Сьогодні був день зустрічі. Голден запитав Авасаралу, чи може

бути присутнім, і очікував на відмову. Натомість вона довго

реготала і зрештою сказала:

— Голдене, я не можу придумати буквально нічого

принизливішого для цього чоловіка, ніж дати тобі спостерігати, як я його розношу. Звісно, бляха, приходь.

Тож Голден поспішив з готелю вулицями міста Ловелл.

Коротка поїздка на рикші доставила його до станції метро, і через двадцять хвилин він прибув до комплексу ООН у Новій

Гаазі. Тут його чекав жвавий молодий клерк, і Голдена без

проблем провели через заплутаний лабіринт коридорів

комплексу до дверей з позначкою «ПЕРЕГОВОРНА КІМНАТА 34».

— Пане, можете зачекати всередині, — защебетав жвавий

клерк.

— Ні, знаєш що? — сказав Голден, плескаючи юнака по

плечу. — Думаю, я почекаю тут.

Клерк ледь нахилив голову і поспішив коридором, уже

перевіряючи на планшеті своє наступне завдання. Голден

притулився до стіни і став чекати. За нижчої гравітації стояння

потребувало не набагато більше зусиль, аніж сидіння, і він дуже

хотів побачити, як Мао йде коридором до переговорної під

конвоєм.

На планшет прийшло сповіщення — коротке текстове

повідомлення від Авасарали: «СКОРО БУДЕМО».

Менш ніж за п’ять хвилин Джулс-П’єр Мао виліз із ліфта

в коридор у супроводі двох офіцерів військової поліції — чи не

найбільших людей, котрих Голден бачив у житті. Руки Мао

заковані перед ним у наручники. Навіть у комбінезоні

ув’язненого, з руками у кайданках і в супроводі озброєних

поліціянтів

йому

вдавалося

виглядати

пихатим

та

випромінювати владу. Коли вони підійшли, Голден випростався

і став у них на шляху. Один із поліцейських смикнув Мао за

руку, щоб його зупинити, і дав Голдену короткий кивок головою.

Він ніби казав: «Роби з цим мужиком, що хочеш». Голден підо-

зрював, що як раптом він висмикне зі штанів пістолета

й застрелить Мао прямо тут, то двох поліціянтів умить вразить

напад сліпоти, і вони не помітять нічого.

Але він не хотів стріляти в Мао. Він хотів того, чого, здавалося, завжди хоче в таких ситуаціях. Він хотів знати чому.

— Воно було того варте?

Попри однаковий зріст, Мао все одно вдалося подивитися на

нього звисока.

— Ти хто?

— Ой, та ну, — Голден вишкірився. — Ти мене знаєш. Я —

Джеймс Голден. Допоміг повалити твоїх друзяк із «Протогена», а скоро сам покінчу з тобою особисто. А ще я той, хто відшукав

твою доньку, після того, як її вбила протомолекула. Отже, повторюю: воно було того варте?

Мао мовчав.

— Донька загинула, компанія в руїнах, мільйони людей убито, Сонячна система, мабуть, уже ніколи не знатиме мирної

стабільності. Воно було того варте?!

— Нащо ти тут? — нарешті запитав Мао.

Зрештою це сказавши, він якось зменшився. Уникав

Голденового