Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Джулі. Треба прокидатися.
Вона застогнала й підняла безсилу руку, щоб відмахнутися.
— Повертайся до мене, — наполягав Міллер. — Пора
повертатися.
Вона розплющила очі. Вони вже не були людськими — білки
вишиті чорними і червоними завитками, у зіницях така сама
люмінесцентна блакить, як у світлячків. Уже не людина, але все
ще Джулі. Її губи безгучно заворушилися. А тоді:
— Де я?
— На станції Ерос, — сказав Міллер. — Тільки це місце вже не
те, що було раніше. Навіть уже не там, де було раніше, але...
Він обережно натиснув рукою на ложе з волокон, випробовуючи на міцність, а тоді притулився стегном до її
боку — як наче сів поряд на ліжку. Тіло почувалося до болю
виснаженим та водночас легшим, аніж зазвичай. Не через
гравітацію. Неприродна легкість не мала нічого спільного з його
втомленою плоттю.
Джулі ще раз спробувала заговорити, збилася, зупинилася
і почала знову:
— Ти хто?
— Точно, ми ж навіть не знайомі, правда? Мене звати Міллер.
Я працював детективом у службі безпеки «Зоряна спіраль» на
Церері. Твої батьки найняли нас, хоча це радше було послугою
від когось впливового. Мені треба було тебе вистежити, схопити
й відіслати назад у колодязь.
— Викрадення? — її голос зміцнів, погляд зосередився.
— Звична справа, — Міллер зітхнув. — Хоч я її наче як
провалив.
Повіки затріпотіли і заплющилися, але вона продовжувала
розмову:
— Зі мною щось трапилося.
— Ага. Трапилося.
— Я боюся.
— Ні, ні, ні! Не бійся. Все добре. Через дупу, але все насправді
доб ре. Тільки слухай-но, ця вся станція зараз летить у напрямку
Землі. Дуже-дуже швидко.
— Мені наснилися перегони. Я поверталася додому.
— Так, тільки нам треба зупинитися.
Її очі знову розплющилися. Вона мала загублений, стражденний, самотній вигляд. У куточку ока замерехтіла
блакитним сльоза і скотилася вниз щокою.
— Дай мені руку, — попросив Міллер. — Ні, справді, мені треба, щоб ти дещо для мене потримала.
Вона повільно підняла руку — як водорості у легкій течії. Він
узяв свій термінал, вклав їй у долоню і притиснув великий
палець до «вимикача небіжчика».
— Просто потримай. Не відпускай.
— Що це?
— Довго пояснювати, просто не відпускай.
Скафандр зарепетував на Міллера тривожним сигналом, коли
він розгерметизував шолом. Вимкнув звук. Запах був дивним: оцет, кмин, сильні домішки мускусу, що нагадуваали про тварин
у спляч ці. Джулі спостерігала, як він відстібає рукавички.
Протомолекула відразу ж учепилася в нього, просвердлюючи
шкіру та очі, готуючи йому таку саму долю, як усім решта на
Еросі. Міллеру було все одно. Він забрав у неї термінал і сплів
свої пальці з її.
— Ти ведеш цей автобус, Джулі. Ти це знаєш? Тобто, ти це
відчуваєш?
Її пальці давали прохолоду, але не холод.
— Я відчуваю... щось. Голод? Ні, не голод, хоча... мені чогось
хочеться. Хочеться повернутися на Землю.
— Не можна. Потрібно змінити курс, — похитав головою
Міллер. Що там казав Голден? «Дай їй Венеру»? — Повертай до
Венери.
— Це не те, що вони хочуть.
— Це те, що ми можемо запропонувати... — сказав Міллер. Тоді
за якийсь час додав: — Ми не можемо повернутися додому.
Мусимо летіти на Венеру.
Вона довгенько мовчала.
— Джулі, ти ніколи не здаєшся. Ти нікому не дозволяєш
вирішувати за себе. Не дозволяй і зараз. Якщо ми полетимо на
Землю...
— Вони усіх поїдять. Як з’їли мене.
— Так.
Джулі підняла на нього погляд.
— Так, — повторив Міллер. — Як і мене.
— Що станеться на Венері?
— Напевно, ми помремо. Не знаю. Але не заберемо зі собою
багато людей і пересвідчимося, що нікому не дістанеться зразок
цієї гидоти, — Міллер обвів рукою печеру довкола. — А якщо не
помремо, то... Що ж, це буде цікаво.
— Я не зможу.
— Ти зможеш. Та штука, яка тебе змушує, — ти за неї
розумніша. Ти це все контролюєш. Вези нас на Венеру.
Світлячки кружляли довкола
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі», після закриття браузера.