Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Альчесто, звісно, це не моя справа — вам указувати. Але ваше вагання дивує мене. Ви бачили Івана Карповича на ділі, він не тільки врятував вас, чули, що ви дорожчі йому за сто тисяч! Що ще? — спитав Бар-Кончалаба.

— Іване Карповичу, розумієте... — почала вона.

— Ваню, просто Ваню! — нагадав я.

— Добре, Ваню. Я ж думала, що ти простий хлопець. Ну, трохи побитий життям, але веселий. А тут на тебе падають штабелями жінки, тебе обсипають грошима, тобі пропонують трон. Слухай, а я ж проста дівчина з Сардинії і...

— А я простий хлопець із Посулля. Завтра поїдемо на мій хутір. Подивишся, що і як, там і вирішиш.

— Мені здається, потрібне шампанське. Я зараз. — Професор підбіг до телефону й замовив у портьє дві пляшки і келихи.

— Може, заспіваєш щось? — попросив я. — Ти ж співачка.

— Ні, Ваню, голос у мене посередній. На мене дивитися ходили, а не слухати.

— Дивитися є на що, — зітхнув я.

За тиждень ми вже були на хуторі. Будинок і садок їй сподобалися, тим паче навколо було зелено, починалося щедре місцеве літо. Я сказав Самсонову, який залишився при нас, випроваджувати всіх відвідувачів, щоб ніхто не заважав нашому щастю.

Якось, коли ми сиділи серед квіткових клумб, посаджених Самсоновим, і пили чай, я спитав про весілля.

— Куди поспішати, Ваню? Нам добре — і добре. Встигнемо. Тобі вже відповіли з Англії?

— Так, сказали, що Моніку відправлять за місяць на пароплаві під норвезьким прапором, на такі німці наче не нападають, — відказав я і пригорнув Альчесту. — Сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

— Слухай, у мене було чотири молодші сестри, за це не хвилюйся.

Я поцілував її у волосся.

— Я жити хочу, я люблю! — Від надміру почуттів заспівав народну пісню.

— Ванюшо, сонечко, не співай. Аби твої читачі чули, як ти співаєш, жодної б книжки ти не продав.

— Так а що робити, коли душа співає!

— А ти подумки, подумки співай!

Я обняв Альчесту і співав подумки. Дивився на блакитне небо і розумів, що починається найкраща частина мого життя. Багато ти бігав, Іване Карповичу, і літав, і плавав, і в землі плазував, чого тільки не робив, аж ось нарешті досяг свого щастя. Кохана жінка була поруч, а ще донька приїде донька — і заживемо! Я пустив сльозу і міцніше притиснув Альчесту правою рукою. Ліва ще працювала не дуже, але потроху відновлювалася. Альчеста її розминала по кілька разів на день, учила працювати пальці. Потім узяла й поцілувала. А в мене аж серце тьохнуло. І знову заспівала душа. Звісно, подумки, тихенько. Одіссей дістався рідного острова і міг розслабитися.

(1. 09 — 21. 12. 2015, Суми)

Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказмі до Сум, де живе і досі.

Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеї А. П. Чехова за фахом. «Поміркований реалізм».

Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.

З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар’єру і досягнув посади заступника головного редактора.

Пише з 1998-го року, з 2004-го здебільшого українською.

Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.

У творчості сповідує принципи.

Лауреат і стипендіат

Оглавление Вступ Дитина інженера Бойда Скіфське золото Вибухонебезпечні пригоди в Одесі Помилка з «Білим Єрусалимом» Кара небесна