Читати книгу - "Чотири після півночі"

людей, для яких він робив демонстраційні знімки, здається, його не бачили. Ніхто з них навіть не припустив, що пес із Кевінової «Сан-660», наближаючись до фотографа (наближаючись до лінз об’єктива, які, цілком можливо, були своєрідним порталом між тим світом і цим), обертався в чудовисько.

Батя знову подумав (як і Кевін): «Та йому не прорватися. Ніколи. Якщо вже щось і трапиться, то я скажу тобі, що то буде, тому що та істота ТВАРИНА, хай до біса потворна і страшнюча (може, навіть із тих, які уява переляканої дитини малює в шафі, коли матуся вимкне світло), та все одно ТВАРИНА, тож якщо щось і трапиться, то це буде останній знімок, де не буде нічого, крім розмитої плями, бо ж гаспид-пес уже стрибне; і після цього камера, найпевніше, вже не зніматиме, а якщо й буде, то замість знімків виходитимуть темні квадрати, бо ж не можна зробити знімок камерою з розбитим об’єктивом, а якщо той таємничий власник тіні впустить камеру, коли гаспид-пес на нього стрибне (а я певен, що так воно й буде), то вона, ймовірно, впаде на тротуар і, очевидно, все-ТАКИ розіб’ється. Врешті-решт, то лише шматок пластику, а пластик та асфальт або бетон — кепські друзі».

Еморі Чаффі вийшов на свій критий ґанок, на дошках якого вже почала лущитися фарба, самі ж дошки від часу покоробилися, а металеве покриття ґанку поступово набувало іржавого кольору запеченої крові, і де-не-де в ньому зяяли дірки; Еморі Чаффі був одягнутий у блейзер, колись ошатно синій, та тепер, після численних чищень, він набув непоказного сірого кольору, як однострій ліфтера; Еморі Чаффі з його високим чолом, що здіймалося дедалі вище й вище, аж поки, врешті, не ховалося під дрібним жмутом волосся, вишкірився своєю «Привіточки, яке щастячко, старенький, яке щастячко, як ся маш, як ся маш?» усмішкою, яка оголювала його величезні передні зуби, роблячи Еморі подібним, як гадав Батя, на Баґза Банні[310], наче той потерпав від якоїсь розумової недуги.

Батя взяв камеру за ремінь — Господи, як же та штука в’їлася йому в печінки! — і, вийшовши з авто, вимушено, через силу, помахав рукою та всміхнувся у відповідь.

Зрештою, справи є справи.

— Гидкеньке щеня, скажи?

Чаффі розглядав полароїд, який майже повністю проявився. Батя пояснив, що саме робить камера, збадьорений щирим захватом і зацікавленням Чаффі. Тоді він простягнув камеру Еморі, принаджуючи його самого зробити якийсь знімок.

Еморі Чаффі, всміхаючись тією своєю відразливою зубатою посмішкою, спрямував «Полароїд» у бік Баті.

— Крім мене, — поспіхом кинув Батя. — Мені ліпше рушницю до голови пристав, аніж ту камеру.

— Коли набивати ціну, то вже набивати, — захоплено мовив Чаффі, та все ж послухався, направивши «Сан-660» у бік широкого панорамного вікна з краєвидом на озеро. Чудовим краєвидом, і тепер таким пишним, як колись було сімейство Чаффі в ті повоєнні роки, після Першої світової, у золоту добу, що обернулася бронзовою близько 1970-го.

Він натиснув на кнопку затвора.

Камера чавкнула.

Батя скривився. Він зауважив, що відтепер кривився щоразу, як чув той звук — те коротеньке чавкотливе квиління. Він силкувався контролювати свою міміку, та, на превеликий жаль, йому це не вдавалося.

— Так, пане, страшенно гидезна псяра! — повторив Чаффі, роздивившись проявлений знімок, і Батя відчув терпке задоволення від того, що та відразлива зубата — шо-по-чім, трохи-вскочив-на-слизьке — посмішка нарешті зникла. Що ж, принаймні на це камера спромоглася.

Так, йому було очевидно, що чолов’яга не бачить того, що він, Батя, бачив. Меррілл був готовий до такого повороту; утім, як не крути, він був сильно збентежений, хоч і приховував свої почуття за незворушною маскою янкі. Батя був переконаний, що якби Чаффі міг (бо, здавалося, у цьому й полягала заковика) побачити те, що бачив він, то погнав би до найближчих дверей на найвищій швидкості.

Пес — що ж, то був не пес, уже ні, та якось же його треба було називати — ще не розпочав свого стрибка на фотографа, та вже ладнався до цього; його задні ноги згиналися та водночас зводилися докупи в бік потрісканої безіменної доріжки. У цю мить Баті навернулася на думку юнацька автівка, яка, прокачана педаллю газу, здригається, ледве втримуючись на місці в останні секунди червоного світла; стрілка на тахометрі вже показує 60 × 10, гуркіт двигуна виривається крізь хромовані труби, товсті шини з глибокими протекторами готові подарувати палкий поцілунок щебеневій дорозі.

Писок пса тепер годі було впізнати. Він викривився та спотворився в якусь карнавально-жаску маску, на якій зосталося лише єдине темне й лихе око, ані кругле, ані овальне, а якесь рідкувате, наче жовток яйця, який проштрикнули виделкою. Ніс перетворився на чорний дзьоб із просвердленими з боків глибокими зяючими ніздрями. Чи справді з тих отворів струменів дим — наче пара з кратера вулкану? Може. А може, то була лише його уява.

«Це не важливо, — подумав Батя. — Ти ще більше клацай тим затвором, а чи давай це робити таким бовдурам, як Чаффі, і тоді вже напевне дізнаєшся, правда ж?»

Та він не хотів цього знати. Батя поглянув на чорну страшну істоту, у шерсть якої заплуталося не менше як дві дюжини реп’яхів, від чого здавалося, що вона вкрита живими шпичаками, з хвостом, подібним на середньовічну зброю. Він уважно вдивлявся в тінь, яку зміг розтлумачити лише той клятий шмаркатий малий, і побачив, що вона змінилася. Одна із затінених ніг наче відступила назад — це був дуже довгий крок, навіть зважаючи на ефект від сонця, що сходило чи сідало (та воно опускалося; Батя чомусь був глибоко переконаний, що воно сідало, що в тому світі наставала ніч).

Фотограф у тому світі врешті зрозумів, що його натурник зовсім не збирався сумирно сидіти. Ця потвора хотіла кинутися й розірвати свою жертву. Таким був її задум.

Розірвати і, можливо, якимось незбагненним чином утекти.

«Дізнайся! — іронічно подумав він. — Уперед! Продовжуй робити знімки! То й дізнаєшся!»

— А ви, пане, — казав Еморі Чаффі, — до біса гарний торговець!

Згадка про Мак-Карті ще й досі зринала в думках Баті, дошкуляючи йому.

— Якщо гадаєте, що то підробка… — почав він.

— Підробка? Ні, зовсім ні! Зовсім… ні! — зубата посмішка Чаффі розкрилася у своїй відразній величі. Він розвів руками в певно-ви-глузуєте жесті. — Та боюся, що справи з цим конкретним об’єктом не буде, містере Меррілл. Мені шкода вам це казати, та…

— Чому? — перебив його Батя. — Якщо ви не ввважаєте, що ця бісова штуковина — підробка, чого ви, бляха, її не