Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

“Пане генерале, — сказав президент, — не турбуйтеся; ви перебуваєте поміж людьми честі, які випробують усі засоби, щоб переконати вас, перш аніж удатися до крайнощів; у ваших руках наша таємниця, і ви повинні повернути її нам”.

Значуще мовчання настало після тих слів; генерал нічого не відповів.

“Замкніть двері”, — звелів тоді президент.

Мертве мовчання тривало і після тих слів.

Тоді генерал виступив уперед і, зробивши над собою страшенне зусилля, сказав:

“У мене є син. Перебуваючи поміж убивцями, я зобов’язаний думати про нього”.

“Пане генерале, — з гідністю відказав голова зібрання, — одна людина завжди може безкарно образити п’ятдесят душ; це привілей слабості. Та вона даремно користується цим правом. Раджу вам, пане генерале, присягнутися і не ображати нас”.

Перевага голови зібрання знову приборкала генерала, він якусь хвилю ще вагався, а потім підійшов до столу президента і запитав:

“Як звучить присяга?”

“Ось вона: “Присягаюся честю ніколи й нікому не відкривати того, що я бачив і чув 5 лютого 1815 року, від дев’ятої до десятої години вечора, і заявляю, що заслуговую на смерть, якщо зламаю цю присягу”.

Генерала, либонь, охопив нервовий дрож, що упродовж кількох хвилин заважав йому бодай щось промовити; урешті, поборовши очевидну відразу, він виголосив ту присягу, яку від нього вимагали, але так тихо, що його насилу можна було почути; тож декотрі члени клубу почали вимагати, щоб він повторив гучніше і чіткіше, що він і вчинив.

“Тепер я хотів би піти, — сказав генерал. — Я врешті вільний?”

Президент підвівся, обрав трьох членів зібрання, які повинні були супроводжувати його, і сів із генералом до ридвана, зав’язавши перед тим йому очі. Поміж тими трьома членами був і той, котрий виконував обов’язки візника.

Решта членів клубу мовчки розійшлася.

“Куди ви хочете, щоб ми завезли вас?” — запитав президент.

“Куди завгодно, аби лиш я позбувся вашої присутності”, — відказав генерал.

“Мосьпане, — сказав тоді президент, — бережіться, ви більше не на зібранні, тепер ви маєте діло з окремими людьми, то не ображайте їх, якщо не хочете, щоб вас змусили відповідати за образу”.

Та, замість того щоб збагнути ті слова, генерал Д’Епіне відказав:

“У своєму ридвані ви так само хоробрі, як і в себе у клубі, з тієї причини, пане, що четверо завжди дужчі, ніж один”.

Президент звелів зупинити ридван.

Перебували вони саме в тому місці набережної Орм, де є сходи, що провадять у діл.

“Чому ви тут зупинилися?” — запитав пан Д’Епіне.

“Тому, мосьпане, — сказав президент, — що ви образили людину, і ця людина не хоче ні кроку далі ступнути, не отримавши від вас законного відшкодування”.

“Ще один спосіб убивства”, — стенув плечима генерал.

“Припніть язика, пане, — відказав президент, — якщо ви не хочете, щоб я вважав і самого вас одним із тих людей, що про них ви допіру казали, тобто боягузом, що борониться власною слабкістю. Ви самі, і один з-поміж нас буде битися з вами сам; у вас шпага, і в мене у ціпку теж є шпага; у вас нема секунданта, і один із цих панів буде вашим секундантом. Тепер, якщо хочете, можете скинути цю пов’язку”.

Генерал відразу ж зірвав хустину з очей.