Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

Міллер перетворився на гравця в покер, котрий проти будь-якої

логіки поставив усі гроші на внутрішній стріт дро. Голос Ероса

змінився — нові голоси наспівували щось на гінді. Дитяча

пісенька, на яку Ерос продовжував нашаровувати гармонії все

новими і новими голосами. Тепер, дослухаючись, чув голос

Джулі серед хору. Можливо, він був там завжди. Безсилля стало

гострим, як фізичний біль. Вона так близько, а йому до неї все

ніяк не дістатися.

Міллер викотився назад до основного тунелю. Госпітальні

відсіки — теж логічне місце для пошуків. Вона там може бути.

Але її там не було. Він оглянув дві комерційні біолабораторії.

Нічого. Морг, поліційна в’язниця. Зазирнув навіть у склад

доказів — пакети контрабандних наркотиків і конфіскованої

зброї встеляли підлогу, наче дубове листя у великому парку. Це

все щось колись означало. Кожен пакет — частина маленької

людської драми, що чекала, поки її винесуть у люди як доказ на

суді чи принаймні на слуханні. Усі ці дрібні репетиції судного

дня тепер відкладалися назавжди. Усі аргументи виявилися

марними.

Щось сріблясте пролетіло над ним, швидше за птаху, потім іще

щось, опісля зграя. Світло грало по живому металу —

блискучому, немов риб’яча луска. Міллер спостерігав за

імпровізаціями чужинської молекули у себе над головою.

«Не можна тут зупинятися, — сказав Голден. — Перестань

бігати по колу і стань на правильний шлях».

Міллер

озирнувся

через

плече.

Капітан,

реальний

і нереальний, зайняв місце його внутрішньої Джулі.

«Оце так... Цікаво», — подумав Міллер.

— Та знаю... — сказав уголос. — Просто... не можу знайти, куди

вона пішла. Ну і... просто поглянь довкола. Велике місце, шариш?

«Або ти її зупиниш, або я», — погрожував уявний Голден.

— Аби ж тільки знати, куди вона пішла...

«Вона не пішла, — похитав головою Голден. — Вона нікуди не

йшла».

Міллер обернувся, щоб на нього подивитися. Рій срібних

істоток крутився над головою, скрекочучи, як комашки — чи як

погано налаштований двигун. Капітан мав утомлений вигляд.

Уява Міллера раптово домалювала його співрозмовникові цівку

крові з кутика губ. Тепер це був не Голден. То був Гевлок. Ще

один землянин. Старий напарник. Тоді це була Масс, чиї очі

мертві, як у нього самого.

Джулі нікуди не йшла. Міллер бачив її в кімнаті готелю —

давно, коли ще вірив, що з могили може підійматися лише

поганий запах. Ще тоді. Її винесли в мішку для трупів.

І перенесли кудись. Науковці «Протогену» отримали до неї

доступ, зібрали протомолекулу й поширили трансформовану

плоть Джулі по станції — як бджоли, що запліднюють квіткове

поле. Вони дали їй цілу станцію, але перед тим поклали її

в якомусь місці, котре вважали безпечним.

Безпечне місце. Місце, де можна стримувати поширення

зарази, поки вони готуються. Де можна вдавати, що заразу

можливо стримати. Навряд чи вони стали б вичищати його, отримавши все, що потрібно. Навряд чи хтось інший став би

використовувати це місце опісля — тож вона, ймовірно, досі там.

Це звужувало коло пошуків.

У госпіталі були ізолятори, але «Протоген» навряд чи

зважився б використовувати приміщення, де непричетні лікарі

та медсестри могли замислитися над тим, що відбувається.

Зайвий ризик.

Гаразд.

Вони могли облаштувати сховок на промисловому виробництві

у порту. Там вистачає місць, які обслуговують тільки

маніпулятори. Але й там залишався ризик, що її знайдуть або

почнуть ставити питання до того, як вони підготують пастку.

«Уяви, що ти виробляєш наркотики, — заговорила в його

свідомості Масс. — Тобі потрібні контроль та ізоляція.

Витягти вірус із мертвої дівчини і витягти наркотик

з макового