Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

газом: два червоні, зелений та синій. Він оглянув пломбу —

протомолекула до них іще не добралася. Червоний — анестетик.

Синій — азот. Він вибрав зелений. Стерильна кришка на клапані

була на місці. Він судомно вдихнув мертве повітря. Ще кілька

годин. Поклав термінал (один... два...), зірвав пломбу (три...), під’єднав клапан до приймача скафандра (чотири...) і тицьнув

пальцем у термінал. Він стояв, відчуваючи холод кисневого

балона в руці, поки його скафандр переглядав передбачувану

тривалість життя. Десять хвилин, година, чотири години. Тиск

у балоні зрівнявся з тиском у скафандрі, й Міллер висмикнув

клапан. Ще чотири години. Він відвоював собі ще чотири

години.

Це була третя екстренна дозаправка відтоді, як він поговорив

із Голденом. Першу він здійснив на пожежній станції, другу —

на резервній станції вентиляції. Якщо спуститься в порт, то

може знайти там більше незабрудненого кисню в комірчинах

і пришвартованих кораблях. Якщо повернеться на поверхню, то

знайде ще багато на вантажниках ОПА.

Але він не мав на це часу. Він не шукав повітря — він шукав

Джуль єтту. Міллер дозволив собі потягнутися. М’язи спини та

шиї затисло так, що скоро почнуться судоми. Рівень CO2

у скафандрі був лише трохи нижче планки допустимого, навіть

із новим киснем. Скафандр потребував техобслуговування

і заміни фільтра. Але не судилося. Бомба у візку за спиною

нагадувала про себе.

Він мусить її знайти. Десь у лабіринті тунелів та кімнат мертвого міста Джулі Мао вела їх до Землі. Він вистежив чотири

гарячі плями. Три були гідними кандидатами на атомний вибух, що втілив би його колишній план — зв’язки дротів і чорних

іншопланетних волокон, сплутані у величезні органічні

кластери.

Четверта

виявилася

дешевим

лабораторним

реактором, що відчайдушно працював, ризикуючи перегрітися.

Міллер витратив п’ятнадцять хвилин на процедуру аварійного

вимкнення — хоча, напевно, не слід було гаяти на це час. Та

куди б він не йшов, Джулі не було. Навіть його уявна Джулі

кудись поділася — так, наче привиду не стало тут місця, коли він

дізнався, що справжня дівчина жива. Міллерові бракувало її

присутності, хай би навіть у формі примари.

Медичним відсіком пройшла хвиля — уся іншопланетна

поросль піднялася і впала, наче металева стружка, коли під нею

пронесли магніт. Міллерове серце закалатало, адреналін пішов

у кров — але цього не повторилося.

Він мусив її знайти. Мусив знайти чимшвидше. Відчував, як

його підточує виснаження, як дрібні зубки гризуть його

свідомість. Він уже розумів, що думає не так чітко, як зазвичай.

На Церері повернувся б до своєї нори, проспав увесь день, відновився і вже тільки тоді знову взявся за проблему. Тут такої

опції не було.

Повне коло. Він пройшов повне коло. Колись, у іншому житті, він узяв завдання її відшукати; проваливши його, він мстив.

Тепер у нього був шанс знову її відшукати і порятувати. А якщо

не вдасться — то з ним досі дешевий возик із деформованим

рипучим колесом, що цілком здатний помститися.

Міллер похитав головою. Занадто часто повторюються такі

моменти, надто часто він заглиблюється в думки. Міцніше

перехопив ручку возика з термоядерним зарядом, нахилився

вперед і попрямував далі. Станція довкола нього рипіла — він

уявляв, що так може рипіти старовинний вітрильник, чиї

палубні дошки гнуться від солоного морського вітру

і перетягування величезного каната між Землею та Місяцем. Тут

усюди була порода, й Міллер не знав, які сили діють на неї.

Лишається сподіватися, що ці сили не гаситимуть сигнал між

його терміналом і вантажем. Він не хотів розщепитися на атоми

проти власної волі.

Дедалі чіткіше розумів, що всю станцію обійти не зможе. Знав

про це зі самого початку. Якщо Джулі зачаїлася — сховалася

в якусь нішу