read-books.club » Сучасна проза » Книги Якова, Ольга Токарчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

248
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книги Якова" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 233 234 235 ... 258
Перейти на сторінку:
знову перетнувся з ними в Ченстохові? Тепер, коли Любомирський, по суті, став бездомним, він радо вірить у невидимі нитки долі, але насамперед довіряє самому собі. До того ж він глибоко переконаний, що його життєвий шлях — простий і прямий, наче стежка в колоссі, прорубана шаблею. Шкодує лише, що він ані словом не перекинувся тоді в Ченстохові з тим Яковом. А тепер у того почорнілого ченстоховського в’язня є свій замок і двір. І все це він має, безумовно, задля того, аби врятувати графа Любомирського, змушеного тікати з Варшави.

Лише відважні й незвичайні, можна сказати, ексцентричні ідеї мають шанс на успіх. Цього він навчився впродовж свого бурхливого життя. Адже все дотеперішнє життя Любомирського складалося саме з таких нетипових рішень, які не до снаги звичайним людцям.

Цього разу сталося так само. Він надіслав листа своєму приятелеві ще з прусських часів, графові Фридерику Каролю Ліхновському, з проханням рекомендувати його Франкові, якщо вже він невідомо як доп’явся до таких почестей. Попросив згадати про їхнє давне знайомство — без вдавання в подробиці, — а також про його делікатну й непросту ситуацію. Невдовзі приятель передав йому лист, написаний швидко й піднесено, про те, що барон Франк-Добруцький матиме за честь довірити Його Високості графові Любомирському командування своєю особистою гвардією, таким чином сподіваючись додати блиску своєму двору. Франк також пропонував графові помешкання в найкращій частині міста, карету та ад’ютанта в чині полковника.

Все склалося якнайкраще, бо навіть на дорогу до Оффенбаха у графа не було грошей, і він на кожній станції мусив гучно домагатися, щоб поштових коней йому дали в кредит.

Про ляльковий будиночок

— Дорога подруго, гадаю, що можу до вас так звертатися, — каже Софія фон Ля Рош зі звичною тут безпосередністю, яка нікого вже не дивує, бере розгублену Еву під руку і веде її до столика, за яким сидить товариство. Це переважно міщани та підприємці з Оффенбаха: наприклад, подружжя Андре та подружжя Бернарів, нащадки гугенотів, яких предок ландграфа ізенбурзького прихистив понад сто років тому. Так само, як нинішній ландграф прихистив Франка та його двір.

Якісь люди сновигають салоном, крізь відчинені до сусідньої кімнати двері видно кілька осіб, які строять інструменти. Ева Франк та Ануся Павловська сідають; Ева, як завжди, коли почувається ніяково, але хоче здаватися впевненою в собі й навіть зухвалою, дещо надимає губи.

— Знаєте, пані, у нас завжди трохи балаган. Як тут працювати? Але вчора пан Андре, наш друг, привіз із Відня наймодніші ноти, будемо розучувати. Ви граєте на якомусь інструменті? Нам потрібен кларнет.

— У мене немає таланту до музики, — каже Ева. — Батько багато уваги приділяв музичній освіті, але… Може, я змогла б акомпанувати на клавікорді?

Питають про батька.

— Батько просив його пробачити, він рідко виходить з дому. Нездужає.

Софія фон Ля Рош, подаючи їм чашки з шоколадом, стривожено питає:

— Може, потрібен лікар? У Франкфурті є один — найкращий з найкращих. Зараз я напишу йому.

— Ні, не треба. У нас свої лікарі.

На мить западає мовчанка, всі наче спокійно міркують, що означають ці слова Еви Франк: хто такі «ми» і що це за «свої лікарі». На щастя, із сусідньої кімнати долинають перші такти музики. Ева випускає з легень повітря й витягує губи. На столику лежать ноти: помітно, що вони просто з друкарні, сторінки ще не розрізані. Ева бере один примірник і читає: «Musikalischer Spaß für zwei Violinen, Bratsche, zwei Korner und Bass, geschrieben in Wien. W. A. Mozart»[154].

Чай, що його п’ють із пузатих чашечок, — дуже смачний. Ева не звикла до цього напою, що Софія фон Ля Рош старанно нотує в голові: дивно, адже всі росіяни п’ють чай.

Ева з цікавістю, але обережно придивляється до Софії: їй близько п’ятдесяти, але обличчя — на диво свіже й молоде, а очі — як у дівчинки. Одягається скромно, радше як міщанка, а не як аристократка. Висока зачіска, волосся з сивиною, на голові — акуратний чепчик із плісированими брижами. Вона справляє враження охайної й доглянутої, доки не помічаєш її рук: вони всуціль заляпані чорнилом, наче у дитини, яка вчиться писати.

Коли невеличкий ансамбль нарешті починає грати, Ева користується паузою в розмовах і роззирається по салону. Помічає дещо, що приковує її увагу на певний час. Вона не може зосередитися на музиці й у перерві збирається запитати про це господиню, але до столика повертаються музиканти, дзвенять чашки, чоловіки жартують, господиня серед цього галасу спонтанно представляє нових гостей. Ева ще не бачила такого веселого і невимушеного світського товариства. У Відні всі були сухі й відчужені. І сама не розуміючи, як це відбулося — мабуть, то все через заохочування й хвалу рожевощокої Анусі та мудрий підбадьорливий погляд Софії, — Ева опиняється за клавікордом пані фон Ля Рош. Її серце гупає, але вона знає, що її найбільшим талантом є не гра на клавікорді, а вміння тримати на прив’язі свої почуття. «Вуста хай не зрадять, що чує серце, тіло для чуттів хай лишиться сховком», — так каже давня наука. Вона вагається, що зіграти. Їй підсувають ноти, але вона спокійно їх відкладає, і пальці несамохіть виконують те, чого її вчили у Варшаві, поки батько сидів у темниці в Ченстохові: звичайну сільську баладу.

Коли Ева з Анусею виходять, Софія фон Ля Рош зупиняє Еву біля лялькового будиночка.

— Я помітила, що він вас зацікавив, — каже Софія. — Це для моїх онучок. Вони незабаром сюди приїдуть. Ці маленькі дива робить один ремісник із Бюрґеля. Гляньте лише: ось, нещодавно він зробив пральню.

Ева нахиляється ближче, щоб роздивитися найдрібніші деталі. Бачить маленький комодик, шафку для білизни, а на ній — дерев’яний прес, що притискає шматочок білого полотна.

Перед сном вона пригадує всі деталі будиночка. На першому поверсі — кравецька майстерня та пральня, повна ночов і цебер; піч і горщики, ткацький верстат і бочечки. Є навіть невеличкий курник, старанно пофарбований білим, і драбинка для птиці. Є й сама птиця: крихітні дерев’яні качки й курки. На другому поверсі — кімната для жінок, зі стінами, обклеєними шпалерами; у кімнаті — ліжко під балдахіном, столик, на якому стоїть красивий кремовий кавовий сервіз, і гарненьке дитяче ліжечко з мереживною фіранкою. На третьому поверсі — кабінет господаря і сам господар у сурдуті; на його столі лежать письмове приладдя і стос паперу, не більший за ніготь великого пальця. Над усім тим висить кришталева люстра, а на стіні — таке ж кришталеве дзеркало.

1 ... 233 234 235 ... 258
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книги Якова, Ольга Токарчук"