Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

монотонному. А граф Любомирський їде поруч із каретою Якова та Еви. Кортеж з’являється так пунктуально, що мешканці Оффенбаха можуть за ним звіряти годинники: час на ранкову каву! Ось польський граф їде до Бюрґеля, де стоїть єдиний в усій околиці католицький костелик, — із почетом, наче якийсь фавн.

Месу служать лише для них, для «полякен», які щільно заповнюють невеликий храм. Моляться вони мовчки, співають польською. Яків має звичай лежати хрестом перед вівтарем, що вражає нечисленних бюрґельських католиків: вони не звикли до такої показної східної релігійності. Парох їх хвалить і ставить у приклад. Відколи вони тут з’явилися, не бракує ні свічок, ні кадил. А нещодавно Ева пожертвувала на нові священничі ризи та красиву золоту дароносицю, інкрустовану найкоштовнішим камінням. Священник мало не знепритомнів, коли її побачив, а тепер тривожиться, щоб та цінна річ не привабила якогось злодія.

Ніж, інкрустований бірюзою

Граф Єжи Марцін Любомирський був без копійки за душею, коли з’явився в Оффенбаху. Від великого статку, одного з найбільших у Польщі, не залишилося нічого. Останніми роками він цілковито віддавався праці на короля: той цінував його знайомства серед акторок та обізнаність у різних справах, які діються за кулісами: граф Любомирський організовував у Варшаві королівський театр. На жаль, за ним тяглася слава зрадника й авантюриста. Ще командуючи гарнізоном у Кам’янці, він заплямував свою шляхетську честь, узявши за дружину жінку без згоди своїх та її батьків. Шлюб виявився коротким і нещасливим. Після розлучення він одружився ще раз, але й цього разу союз розпався. Траплялися у нього й романи з чоловіками. Одному зі своїх коханців він подарував містечко та кілька сіл. Але на роль чоловіка він, вочевидь, не годився. Сам завжди вважав себе воякою. Його тактичні таланти помітив навіть прусський король Фрідріх, піднісши його до чину генерала в часи сілезьких війн. Втім, прусський спосіб ведення війни наганяв на графа таку незбагненну нудьгу, що він дезертирував з війська і заснував власний загін, з яким атакував колишніх бойових товаришів. Зрештою, воював він на два фронти, атакуючи також польську армію, а ще радо вчиняючи насильство й грабунки. Смуга між лініями фронту, розкішна анархія, яка там панує; скасування всіх людських і божих законів, села, спалені після відступу війська; всіяні трупами поля битви, що їх можна грабувати, принагідно вбиваючи злидарів, які там промишляють; нудотний запах крові, змішаний з кислим духом перегару, — це було царство Єжи Марціна. Врешті-решт його впіймали поляки й винесли йому смертний вирок за зраду та бандитизм. За нього заступилася родина, і смертну кару замінили багатолітнім ув’язненням. Коли вибухнула Барська конфедерація, дехто згадав про його військові таланти і йому дали шанс реабілітуватися. Він займався постачанням провіанту для загонів Пуласького, розквартированих у фортеці на Ясній Горі, та й сам там бував.

Любомирський досі добре пам’ятає вечір у Ченстохові, коли померла дружина того Франка. Він дивився, як неофіти формують невеличку похоронну процесію і з дозволу коменданта фортеці виходять за мури, щоб поховати тіло в якійсь печері. Мабуть, він ніколи в житті не бачив більш пригнічених людей. Бідні, пом’яті, посірілі, різнобійно вбрані — хтось по-турецькому, хтось по-козацькому; жінки в дешевих сукенках крикливих кольорів, які не пасували до похорону… Тоді йому стало їх шкода. Хто подумав би, що колись він опиниться серед них?

Він знав, що в часи тієї хаотичної облоги солдати — хоч спілкуватися з в’язнями було заборонено — ходили до того Франка, наче до якогось священника, щоб він поклав руку їм на голову. Солдати вірили, що його дотик захищає від ударів і куль. А ще він пам’ятає ту дівчину, доньку Франка, молоденьку та боязку, яку батько не випускав із вежі, побоюючись, мабуть, за її цноту. Дівчина іноді потай, у каптурі, накинутому на красиву голівку, прокрадалася з містечка до монастиря.

Тоді в Ченстохові графа охопила якась меланхолія. Молитися не вмів, лише товкмачив отченаш; йому ставало тривожно від пожертв, розвішаних на стінах каплиці. Уявити лише, що і його спіткало таке нещастя! Що він втратив ногу або вибух спотворив його обличчя. Єдине, чим він себе втішав, — що Матір Божа прихильна до нього, він багато разів у цьому переконувався. Вона ставилася до нього наче родичка, добра тітонька, яка допоможе виплутатися з будь-якої халепи.

Знуджений бездіяльністю в монастирі, граф щовечора напивався і під’юджував своїх підофіцерів полювати на молоду доньку в’язня. Одного разу в напливі пияцької щедрості він — почуваючись у цих стінах таким самим знудженим в’язнем, як і той дивакуватий єврей, — подарував неофітам кошик провіанту, роздобутий у місті, та бочку посереднього вина із запасів ченців. Франк переслав йому чемну подяку та красивий турецький ніж зі срібним руків’ям, інкрустованим бірюзою. Той подарунок вартував набагато більше, ніж кошик з їжею та кисле вино. Той ніж Любомирський десь загубив, але потім, коли потрапив у скруту й опинився у Відні, раптом згадав про нього.

Після падіння Ясної Гори він повернувся до Варшави. Подейкували, що під час сейму, на якому ділили Річ Посполиту, він власноручно гнав Рейтана з проходу[153], а потім навіть визначав нові кордони Польського королівства — жалюгідного й зусібіч обгризеного. Тому невдовзі у Варшаві знайомі почали, забачивши його, переходити на протилежний бік вулиці. Тим часом у зануреній у хаос столиці він вів гуляще життя, проциндрюючи рештки маєтку і влазячи в жахливі борги. Пив, грав у карти; його називали модним у той час словом «лібертин», хоча сам він, доки було можливо, братався з ультракатоликами. Коли в 1781 році було опубліковано список його кредиторів, там виявилося понад сто прізвищ. Ті кредитори скрупульозно підрахували суму боргів, і вона була космічна: два мільйони шістсот дев’яносто дев’ять тисяч двісті дев’яносто дев’ять польських злотих. Він був банкрутом, можливо, найбільшим банкрутом у Європі. Через кілька років від однієї зі своїх знайомих, старої Коссаковської, він довідався, що двір Якова Франка переїхав до Оффенбаха.

І зненацька отой ніж, інкрустований бірюзою, що його граф загубив чи подарував якійсь повії, вирізьбив у його хаотичній свідомості одну чітку думку: мабуть, його з цими людьми щось єднає, якщо він щоразу, що кілька років на них натрапляє. Адже вперше він зустрів їх у Кам’янці, коли вони були ще євреями, схованими у свої довгі бороди, а потім побачив їх уже охрещеними, коли вони на запрошення баби-грім Коссаковської цілу зиму жили на його землях. Певно, якась невидима нитка пов’язує людські долі, бо як же інакше пояснити той факт, що через певний час він