Читати книгу - "Сини змієногої богині"

А степ не перестає рости в мою душу… І скачуть по ньому могутні коні вітрів, І плаче у ньому пам’ять забутих пісень, забутих імен… Що не гляну – свічки замість стебел горять, що не крикну – голос мій хоче когось наздогнати, та не наздожене… М. Семенюк Законсервовані скіфи

Чи може, все це нам сниться? – нерішуче додала Ліда.

Геолог похитав головою:

– Ні, не сниться. Я думаю, що ми й справді бачимо тут стародавніх скіфів, хоча, може… може, дещо законсервованих.

– Як ви сказали? Законсервовані? – запитали разом Артем і Ліда; Дмитро Борисович тільки вражено гмукнув. Дійсно, це звучало дещо дивно. Законсервовані скіфи… коли це не жарт, то принаймні цілком незрозуміло…

В. Владко. «Нащадки скіфів»

– Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами становище стародавніх скіфів-кочівників.

Там само

А трапилось це на Донеччині, під землею (на Донбасі всі події трапляються неодмінно під землею – край такий, специфічний), на узгір’ї Зольного кряжу, в якому добували мідні руди, отам, де високий Гострий бугор – в його надрах на глибині 300 метрів.

Четвірка ентузіастів (не рахуючи собаки), двоє учених – геолог і археолог – та двоє студентів проникли в отвір підземного ходу, зарослого бур’янами, і в глибині під Гострим бугром виявили… Власне, потрапили в печеру і після ряду перипетій опинилися у… Скіфії. Яка там, у гігантській печері, і виявилась.

Власне, не вся Скіфія, а одне з її племен.

Круто? Ще б пак! Навіть для найбуйнішої фантазії, яка, здається, ні в чому не знає обмежень – на те вона і творча уява, що часом оперує і нереальними подіями.

Більше того, в підземному світі, у який і потрапила четвірка, від природи чорному (як і будь-яке підземелля та ще глибоке) звідкілясь полилося рівне… світло. «Це не було світло того липневого яскравого дня (коли почалася пригода. – В. Ч.). Це сірувате з фіолетовим відтінком світло нагадувало пізній присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо… затягнуте високими хмарами. Звідки взялося світло під землею? (Справді – звідки? Але це тільки початок тамтешніх чудасій неймовірних. – В. Ч.) Дивне, неясне, якесь присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами».

Рослинність там була не звичайною, зеленою, а рожевого відтінку. Степи теж незвичного жовто-рожевого кольору. І здибали мандрівники у тім дивнім світі становище скіфів – повстяні намети, вози на високих колесах, кибитки…

«Далеко за наметами рухався великий табун коней».

Чоловіки всі у небаченому одязі. «Високі повстяні шапки… гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі каптани… з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Вузенькі шкіряні або, навпаки, довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. І ще дивна зброя…» Списи, якими вони вимахували в повітрі, сокири, луки…

Мандрівники дивувалися поміж собою:

– Що це вони кричать? Якою мовою?

– Мабуть, скіфською, – це археолог відповів.

– Ви розумієте щось?

– Звісно, ні.

– Чому?

– Бо скіфської мови не знає ніхто…

То як же там, у підземеллі донецького кряжу на глибині чи не в півкілометра, у дивній гігантській печері у XX столітті від Різдва Христового опинилися скіфи? Справжні-щонайсправжнісінькі, реальні, у плоті, ті скіфи, які зникли з лиця землі чи не дві тисячі років тому.

А не відаючи, що вони всі геть чисто вимерли, п’ють собі там преспокійно «солодкувате й густе, міцне і запашне» скіфське вино оксюгалу, різновид бузату чи кумису, незвичного для нас червоного або золотавого кольору, а