Читати книгу - "Битва королів"

до них. Він побачив три ланки велетенського ланцюга, який зміївся з діри завбільшки з голову та зникав під водою. Башти мали тільки одні двері — на добрі двадцять футів од землі. Лучники на даху північної башти зараз обстрілювали «Молитву» й «Побожність». Стрільці на «Побожності» їм відповідали. До Давоса долинув зойк вояка, в якого поцілили стріли.

— Пане капітане,— поряд з ним виник його син Маттос.— Ваш шолом.

Давос узяв його обіруч й опустив на голову. Циліндричний шолом не мав заборола: Давос терпіти не міг, коли щось перешкоджає огляду.

На той час на них уже посипалися глечики зі смолою. На очах у Давоса один розбився на палубі «Леді Марії», та Алардова команда швидко збила полум’я. Ліворуч засурмили бойові ріжки «Гордості Дрейфмарку». З кожним ударом весла розсипали бризки води. Велика, ярд завдовжки, стріла зі стріломета впала менш як за два фути від Маттоса і з дзижчанням уп’ялася в дерев’яну палубу. Перша лінія кораблів уже потрапила в поле обстрілу ворожих лучників: між галерами зі зміїним сичанням сипалися стріли.

На південь від Чорноводого Бурчака Давос помітив людей, які волочили до води грубо сколочені плоти, а під тисячею розмаяних прапорів шикувалися строї і колони. Полум’яне серце було всюди, адже маленького чорного оленя, ув’язненого у вогні, неможливо було розгледіти. «Нам слід було плисти під коронованим оленем,— подумав Давос.— Олень — герб короля Роберта, і місто б возрадувалося, побачивши його. А цей чужинський штандарт тільки відверне народ від нас».

Давос не міг дивитися на вогненне серце, щоб не пригадувати тінь, яку народила Мелісандра в темряві під Штормокраєм. «Принаймні цей бій ми ведемо за білого дня, зі зброєю чесних людей у руках»,— сказав собі Давос. Червона жінка з її чорними дітьми в цьому участі не братиме. Станіс відіслав її морем назад на Драконстон разом зі своїм небожем-байстрюком Едриком Штормом. Капітани та прапороносці наполягали, що поле бою — не місце для жінки. З цим не погоджувалися тільки прихильники королеви, та й ті не надто голосно. І все одно Станіс збирався відмовити, якби лорд Брайс Карон не зауважив: «Ваша світлосте, якщо з нами буде чаклунка, потім люди казатимуть, що перемога належить їй, а не нам. Казатимуть, що короною ви завдячуєте її заклинанням». Це все перемінило. Сам Давос під час суперечки притримував язика, та якщо по правді, він не дуже засмутився з від’їзду чаклунки. Не хотів мати справи ні з Мелісандрою, ні з її богом.

Ліворуч «Побожність» уже приставала до берега й опускала трап. Стрільці топталися на мілині, високо задираючи луки, щоб не замочити тятиви. На берег вони вибралися на вузькій прибережній смузі попід стрімчаками. З замку посипалося каміння, а з ним — стріли та списи, але кут був надто гострий, тож зброя тут завдала мало шкоди.

«Молитва» саме причалила за дві дюжини ярдів угору за течією, а «Благочестя» косо наближалося до берега, коли до ріки з тупотом помчали оборонці; копита їхніх коней розбризкували воду на мілині. Лицарі накинулися на лучників, як вовки на курей, відтісняючи їх назад до кораблів, назад у ріку, ще ті й стріли не встигли приготувати. На допомогу їм поквапилися солдати зі списами й топорами, і за мить сцена перетворилася на кривавий хаос. Давос упізнав шолом у формі собачої голови, який належав Гончаку. Кліган на коні в’їхав по трапу на палубу «Молитви», рубаючи підряд усіх, хто мав необачність опинитися надто близько, а з плечей його струменів білий плащ.

Позаду замку виріс на пагорбах Королівський Причал, окільцьований мурами. Набережна являла собою почорнілу пустку: Ланістери спалили все, що будувалося за Брудною брамою. Мілина була захаращена обвугленими остовами, які не давали підійти до довгих кам’яних причалів. «Тут ми не пристанемо». Давос бачив верхівки трьох велетенських метавок, які ховалися за Брудною брамою. А високо на Вісенїїному пагорбі сонячне світло вигравало на сімох кришталевих вежах Великого септу Бейлора.

Давос не бачив, як зійшлися в бою вороги, але чув це: з неймовірним гуркотом зіткнулися дві галери. Які саме, сказати було неможливо. За мить над водою полетіла луна ще одного зіткнення, а тоді третього. Крізь хрускіт поламаного дерева чулося гортанне «брум-бурум» носової катапульти на «Фурії». «Океанський олень» розбив одну з галер Джофрі точно надвоє, але «Собачий ніс» палав у вогні, а «Королева Алісанна» опинилася затиснутою між «Оксамитовою леді» й «Осоромою леді», і її команда від леєра до леєра билася з абордажниками.

Прямо по курсу Давос побачив ворожого «Королівського перевізника», що заплив між «Вірною» і «Скіпетром». «Вірна» встигла до зіткнення прибрати весла з правого борту, а от на «Скіпетрі» з лівого боку весла хруснули, як хмиз, коли «Королівський перевізник» проїхався вздовж його борту.

— Стріль! — скомандував Давос, і лучники пустили над водою згубний дощ зі стріл. Капітан «Королівського перевізника» упав у нього на очах, і Давос спробував пригадати його ім’я.

На березі піднялися плечі велетенських метавок — одне, друге, третє, і сотні каменюк вилетіли на жовте небо, кожна завбільшки з людську голову; падаючи, вони здіймали високі хвилі, пробивали дерев’яну обшивку, а живих людей перетворювали на криваве місиво. Перша лінія кораблів уже воювала від берега до берега. Летіли гаки, залізні тарани трощили дерев’яні облавки, юрмилися абордажники, у клубах диму зліталися з двох боків хмари стріл, помирали люди... у Давоса, на щастя, ще ніхто не загинув.

«Чорна чайка» піднімалася вище по ріці, й у голові капітана, який шукав придатної цілі для тарана, гуркотів керівний барабан. Оточена «Королева Алісанна» опинилася в пастці між двох ланістерівських бойових кораблів, і всі троє вже були зчеплені гаками й канатами.

— На таран! — гаркнув Давос.

Барабанні удари перетворилися на розмитий гарячковий дріб, і «Чорна чайка» полетіла, розсікаючи носом воду, що бурунилася білою як молоко піною. Перша лінія бою тепер являла собою плутанину окремих сутичок. Попереду розверталися три зчеплені кораблі, і їхні палуби, де рубалися мечами й топорами вояки, нагадували кривавий хаос. «Ще трішки,— молив Давос Воїна,— розверни її ще трішки, щоб я бачив її борт».

Воїн, мабуть, почув його молитву. «Чорна чайка» і «Леді Марія» врізались у бік «Осороми леді» одна за другою, протаранивши їй водночас із носа та з корми з такою силою, що в «Оксамитової леді», яка була на три судна далі, з палуби повилітали в море матроси. Давос так клацнув зубами, що мало язика не відкусив. Він сплюнув кров. «Наступного разу рота не роззявляй, дурню». Сорок років