Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ні, нічого не бажаю, рани болять! — замахав я рукою. І боліло, і голова ледь не репалася від того, що не міг я второпати, що тут відбувалося. Малєвський пішов, а я дивився на конверт. Вийняв купюри. Сотенні.

— Слухайте, та вас так люблять, як в Італії не люблять Папу Римського! — здивувалася Альчеста, яка чомусь перейшла на «ви».

— Це ж фальшиві, намальовані? — Я подав їм купюри Малєвського, хоч відповідь знав.

— Та ні, справжні. Десять тисяч! Слухайте, а добре бути найкращим сищиком імперії! — Альчеста захоплено дивилася на мене.

— Землевласник Топоров до вас проситься. — Зазирнув Самсонов.

— Та скільки ж їх там буде! — обурився я.

— Та їх там цілий коридор! Черга людей на сто!

— Як?

— А ось так! І всі готові по двісті рублів платити.

— Та чи подуріли?

— То пропускати? — спитав Самсонов.

— Пропускай, — сказала Альчеста, хоча я хотів відмовитися.

Забіг якийсь чоловік років сорока.

— Іване Карповичу, я подільський землевласник Топоров. Дуже щасливий від нашого знайомства! Випадково був у Києві, почув про ваше повернення до міста на Дніпрі! Дуже щасливий! Іване Карповичу, я до вас у справі! Треба полячка одного притиснути. У нього три тисячі десятин землі! Два цукрозаводи, млини, бійня, ставки з рибою! Все під себе підгріб, а сам же католицька морда, яка нас, православних, не любить! У відпустку ніколи до Києва не їздив, а тільки до Варшави! І наших мужиків ображає! Треба б його шугнути! Щоб все віддав і котився до своєї Варшави! Я вже й загін зібрав, треба тільки, щоб поліція не заважала. Прикриєте? А я вам половину одразу відпишу! Половину! Досить уже полячкам у інших краях керувати, досить!

— Я подумаю, — ошелешено пообіцяв я. Топоров тицьнув мені п’ять сотень і сказав, що готовий будь-якої миті діяти, чекає лише на мій наказ.

І пішло-поїхало. Чоловіки грошима засипали, хтось просив про посаду, хтось про допомогу в суді чи перед банком, хтось про казенні замовлення, за землю. Жінки, якщо молодші, норовили віддатися, а старіші плакали гірко, просили за своїх чоловіків, щоб призначив я їх на посади. Від усього цього в мене голова розболілася, і я наказав прийом припинити. Лежав і витріщався у стелю.

— Іване Карповичу, ви прийняли вісімнадцять людей, зібрали сорок шість тисяч рублів, як не рахувати золота й коштовного каміння, а також соболиної шуби й браунінга із золотою рукояттю, — доповіла Альчеста, яка взялася вести бухгалтерію.

— Чи подуріли люди? — сказав я.

— Якщо й подуріли, то вам на користь, Іване Карповичу, — заспокоїла Альчеста.

— А чого це на «ви» мене називаєш?

— А як же мені вам тикати, коли ви така поважна людина?

— Припини, будь ласка, — попросив я і скривився.

— Ну чого ви кислий такий? Стільки ж грошенят зібрали! Радіти треба!

— Але чому вони мені гроші несуть? Чому? Хто я такий? Ніколи раніше цього не було, а тут наче золотий дощ! Як таке може бути?

Зайшов Самсонов.

— До вас професор Бар-Кончалаба.

— Пропустіть.

Професор зайшов і зареготав.

— Ну, Іване Карповичу, навели ви шереху в Києві! Все місто на вухах стоїть, тільки про вас і балакають!

— Професоре, я не розумію, що коїться! Несуть мені гроші, просять про щось, наче я цар чи голова уряду! Що за маячня?

— Кажуть, Іване Карповичу, що як тільки ви одужаєте, проголосите себе Великим князем Київським і візьмете владу в південно-західних губерніях до своїх рук. Мовляв, вас і союзники підтримують, недарма ж ви їздили до Європи, де отримали інструкції та підтримку від англійців і французів. Ті начебто переконали Тимчасовий уряд поступитися владою в частині губерній. Кажуть, ідеться про Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську та Полтавську губернії, можливо, про кілька повітів Харківської.

— Що це за маячня?

— У Києві впевнені, що не маячня. Вірять, що ви справді станете Великим князем Київським.

— Для чого Тимчасовому уряду віддавати комусь владу?

— Бо ви будете підтримувати уряд. А не віддаси владу вам, її візьмуть ті горлопани з Центральної Ради, за якою, кажуть, помітно роги кайзера та цісаря. Ви ж будете підтримувати єдину і неподільну Росію, війну до переможного кінця, домагаючись лише обмеженої культурної та економічної автономії.

— Це тільки у хворій голові могло таке народитися! — крикнув я.

— Ну, тоді в Києві багато хворих! — усміхнувся Бар-Кончалаба. — І ви не хвилюйтеся так, не треба.

— Та як же не хвилюватися! Я не хочу в політику лізти! У мене донька, у мене кохана жінка, у мене хутір, у мене книжки! Не треба мені вашої політики!

— Іване Карповичу, так у тому біда, що зараз часи неспокійні. Не питає політика, чи хочеш, чи не хочеш, а бере і тягне. Я знаю, що ви