Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А де вона ділася? Жіночка така маленька, що з Федею була? — спитав я у одного з циркових, велетня, що готувався до номеру з гирями.

— А Федька її продав, — велетень розминався, то не помітив, як змінилося моє обличчя.

— Що? Кому продав?

— А якомусь глядачу. Вона ж виступала. «Уля — диво пам’яті» номер називався. Дивно, мала така, каліка, а скільки могла запам’ятати, — велетень розігрівав м’язи, бавився з великою металевою кулею. — Після виступу прийшов один, відвалив одразу три сотні, сказав, що йому та баба потрібна. Федька і продав. Потім хвалився, що і тут гроші узяв, і за неї ще буде отримувати.

Я ледь дочекався, поки Федя зійде зі сцени. Тільки зайшов він за завісу, як одразу отримав в обличчя. Хотілося мені вдарити його сильніше, але стримався, бо мусив він ще дещо розповісти. Циркові спочатку хотіли Федю відбивати, але я їм показав револьвер.

— Хлопці, не лізьте. У мене до цього ракла своя справа. Вбивати не буду, поговорю і залишу, хіба що зубів трохи виб’ю, може, вухо відріжу.

Хлопці подивилися і відійшли. Я узяв Федю за волосся і поволік за собою. Зайшли за циркові вози, там я ще трохи приклався, а потім спитав про Улю. Федя тремтів весь, аж заїкатися почав, так злякався.

— Кажи, кому безневинну каліку продав!

— Не знаю я того чоловіка! Не знаю! Він після виступу прийшов і сказав, що вона йому потрібна. Одвалив три сотні мені і три сотні директору цирку.

— Навіщо вона йому?

— Не казав.

— А ти і не питав?

— Не питав. Не питав! Не вбивайте мене, будь ласка! Не вбивайте!

— Не буду, тільки оце пальці тобі по одному відстрелю, — приставив йому руки револьвер. Ще трохи полякав, але бачу, що таки не знає.

— Що вам потрібно? — це підійшов чолов’яга якийсь. Так розумію, що директор цирку. За ним троє борців і велетень з гирями. А ще дресирувальник тримає пардуса на ланцюгу.

— Кому ви продали карлицю?

— Не знаю я ніякої карлиці. Йдіть геть! — каже він дещо зверхньо. Я дістаю револьвер і цілюся йому в лоба.

— Слухай, я зараз у дуже поганому гуморі. То не дратуй мене. Кому ви її продали?

— Я не знаю, вперше бачив. Якийсь чоловік, — директор зблід і вже не такий впевнений, як був.

— Краще було б згадати, — кажу йому, а він починає придивлятися до мене.

— А звідки я вас знаю?

— З журналів. Я — Іван Карпович Підіпригора.

— Що, Іван Карпович! Та що ж ви раніше не сказали! Прошу в мій кабінет!

У директора виявися окремий будиночок на колесах. Там він пригостив мене коньяком і розповів, що знав.

— Той чоловік, я його не знаю. Але у цирк він прийшов разом зі Стьопою Карманом. Це такий дрібний картярський шулер із Москви. Він може знати його, принаймні з ним крутився. Ви вже вибачте, Іване Карповичу, що так вийшло. Якби я знав, що то ваша куховарка, я б Феді заборонив її брати, ще в Ромнах. Чесне слово, не знав!

Коли я йшов, директор ще спробував запхати мені в руки конверт із грошима. Хвилювався, що я погано згадаю його цирк у своїй оповідці, і глядачі припинять ходити. Конверт я взяв, не для себе, а для Уляни Гаврилівни, якій ці покидьки заборгували багацько. Поїхав до Москви, там з’ясувалося, що Стьопу Кармана нещодавно зарізали на Хитрівці, де він заробляв тим, що дурив у карти гостей Москви. Я вже почав нервувати, що втратив слід, але один із хитрівських босяків згадав знайомого Кармана, що купив собі карлицю.

— Отаке мале, а все пам’ятає!

Виявилося, що того знайомого звуть Поляк, він нещодавно повернувся з тюрми, де сидів за азартні ігри. Навіщо йому знадобилася Уляна Гаврилівна, ніхто не знав.

— Мабуть, для гри, бо більше Поляк нічого не вміє, — казали мені босяки, які його знали.

Я почав шукати того Поляка, та виявилося, що його останнім часом не бачили. Довелося витратити майже всі гроші, що видав мені директор цирку, поки я дізнався, що останнім часом Поляк крутився на Остоженці, де працювало одразу кілька підпільних казино. Раніше поліція строго за цим слідкувала, бо ж азартні ігри були заборонені. Але зараз усіх хвилювала війна, що ось-ось мусила початися, то казино не чіпали. Звісно, свою справу робили і хабарі.

— Тільки у те казино просто так не потрапиш. Туди тільки тузам вхід! Сто рублів лише за прохідний квиток! І платять, ціла черга там! — розповідали мені босяки, які любили побалакати, що от би до тої черги добратися і перевірити кишені, це б скільки грошви можна було б зняти.

Я казино знайшов, цілий день ходив навколо, сподівався, що Поляк вийде, але не виходив він. Та й взагалі мало хто виходив із великого п’ятиповерхового будинку з голими кам’яними чоловіками під дахом чи заходив у нього. І ще дивно, що вікна першого і другого поверху були закладені цеглою.

Довелося порозпитувати. Дізнався, що гравці приїздять до казино не на день і не на два, а мінімум на тиждень. Грають у казино, розташованому в підвальному поверсі, сплять у номерах на першому і другому. Просто так всередину не пускають, потрібна рекомендація членів клубу. Але невже казино не зацікавить сибірський фабрикант, що вибив у столиці велике замовлення, зараз повертається додому і вирішив трохи спустити жирку в Москві? Я приїхав на дорогому авто, був одягнений у розкішний костюм, оренда якого коштувала як костюм звичайний. Охорона спробувала мені пояснювати, що тільки для членів клубу, я сунув півсотні, потім заплатив сотню за прохід і опинився всередині. Там було людно, найкращі люди Москви, багато офіцерів, які хотіли награтися перед війною, а ще більше тилових щурів, яким військові замовлення робили кишені заважкими. Оркестр, дівки, пиятика, кілька столів із рулеткою, навколо яких юрбилися гравці. Я обдивився все уважно, Уляни Гаврилівни видно не було. Вирішив почекати.

Встиг спустити півсотні — й це ж грав потроху, коли побачив чоловіка у смокінгу і з моноклем Подумав, що якийсь аристократ, що добиває залишки дідівських статків. Коли побачив, що за ним ішла Уляна Гаврилівна