Читати книгу - "Гра престолів"

— Ти слухатимешся, чи звеліти йому ще раз тебе провчити?

Санса не відчувала вуха. Торкнувшись його, вона глянула на пальці — і побачила, що ті мокрі й червоні.

— Я... як... як зволите, мілорде.

— Звертайся до мене «ваша світлість»,— виправив її Джофрі.— Чекатиму на тебе в суді.

Розвернувшись, він вийшов.

Сер Мірин і сер Арис рушили за ним, але Сандор Кліган затримався, щоб грубо поставити її на ноги.

— Якщо боїшся болю, дівчинко, роби, як він хоче.

— А чого... чого він хоче? Будь ласка, скажіть мені!

— Він хоче, щоб ти всміхалася, гарно пахла й була панною його серця,— прохрипів Гончак.— Хоче, аби ти повторювала оті всі гарні слова, яких навчила тебе септа. Хоче, щоб ти його любила... й боялася.

Коли він пішов, Санса безсило опустилася на циновку й довго витріщалася в стіну, аж поки в спальню боязко не ввійшли двійко служниць.

— Будь ласка, принесіть гарячої води,— попросила вона,— і парфумів, і ще пудри, щоб приховати синець.

З правого боку обличчя вже набрякло й починало боліти, але ж вона знала: Джофрі чекає, що вона матиме гарний вигляд.

Гаряча вода нагадала їй про Вічнозим, і це додало їй сили. Санса не милася з того самого дня, коли помер батько, й зараз із подивом виявила, яка брудна після неї лишається вода. Служниці змили їй кров з обличчя і добре відтерли спину, вимили й вичесали каштанове волосся, аж поки воно знов не закучерявилося. Санса не розмовляла зі служницями, тільки час до часу віддавала накази: то були ланістерівські служниці, а не її, тож вона їм не довіряла. Коли прийшов час одягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, яку вдягала на турнір. Пригадалося, яким галантним був Джофрі того вечора на бенкеті. Можливо, він теж це згадає і поводитиметься з нею лагідніше.

В очікуванні суду Санса, щоб не так крутило в животі, випила маслянки й заїла печивом. Сер Мірин повернувся ополудні. Він уже вдягнув білі обладунки: латну спідницю з емальованою лускою, інкрустованою золотом, високий шолом із золотим променистим сонцем на гребені, поножі, латний комір, латні рукавиці та блискучі латні чоботи, а ще важкий вовняний плащ, застібнутий золотим левом. Забороло з шолома він зняв, щоб краще було видно понуре обличчя: мішки під очима, широкий кислий рот, руде волосся, в якому пробивалася сивина.

— Міледі,— сказав він, уклонившись, так наче це не він ударив її до крові заледве три години тому.— Його світлість наказав мені провести вас у тронну залу.

— А якщо я відмовлюся, він наказав вам мене знову вдарити?

— А ви відмовляєтеся йти, міледі? — глянув на неї він без жодного виразу на обличчі. Ні на мить не затримав погляд на синці, який лишився від його кулака.

Сер Мірин не відчував до неї ненависті, збагнула Санса, але й любові теж не відчував. Він узагалі нічого до неї не відчував. Для нього вона була просто... істота.

— Ні,— озвалася вона, підводячись.

Їй хотілося розлютитися, образити його, як він образив її, застерегти його, що коли він іще бодай раз її вдарить, то вона, ставши королевою, вижене його з королівства... але вона пригадала, що казав їй Гончак, і просто мовила:

— Я робитиму, як велить його світлість.

— Як і я,— озвався сер Мірин.

— Так... але ви не справжній лицар, пане Мірине.

Санса знала: Сандор Кліган на такі слова розреготався б. Хтось би вилаявся, хтось звелів, щоб вона замовкнула, хтось просив би пробачення. Але сер Мірин Трант не зробив нічого такого. Бо серу Мірину Транту було просто байдуже.

...На балконі, крім Санси, нікого не було. Вона стояла з опущеною головою, силкуючись не розплакатися, а внизу на Залізному троні сидів Джофрі, чинячи — на його думку — королівське правосуддя. Дев’ять справ з десятьох навіювали на нього нудьгу, тож він дозволяв розсудити їх раді, а сам нетерпляче крутився, поки лорд Бейліш, великий мейстер Пайсел або королева Серсі виносили присуд. Та коли він вирішував винести власну постанову, на нього не мала впливу навіть королева-мати.

До нього привели злодія, і Джофрі звелів серу Іліну відрубати йому руку просто в суді. Прийшли двоє лицарів, щоб залагодити суперечку через землю, і він постановив, що завтра вони це питання мають вирішити на двобої.

— До смерті,— додав він.

Перед ним упала навколішки жінка, благаючи віддати їй голову чоловіка, якого стратили як зрадника. Вона кохала його й хотіла гідно поховати.

— Якщо ти кохала зрадника, ти, певно, й сама зрадниця,— сказав Джофрі. І двоє золотих плащів поволочили її в підземелля.

В кінці нарадчого столу сидів лорд Слінт, одягнений у чорний оксамитовий камзол і блискучий злототканий плащ; його жаб’яча голова кивала щоразу, коли король оголошував вирок. Санса важко дивилася на його потворне обличчя, пригадуючи, як він кинув долі її батька, щоб сер Ілін відрубав йому голову, й понад усе їй кортіло зробити йому боляче, кортіло, щоб якийсь звитяжець кинув його самого долі й відрубав голову йому. Але внутрішній голос прошепотів: «Тут немає звитяжців»,— і їй пригадалися слова, які сказав їй лорд Пітир у цій-таки залі. «Життя не таке, як у піснях, люба,— застеріг він її тоді.— Одного дня ти, можливо, сама на біду в цьому переконаєшся». «У житті перемагають чудовиська»,— сказала собі Санса, й у вухах зазвучав холодний і хрипкий, як скрегіт металу об камінь, голос Гончака: «Якщо боїшся болю, дівчинко, роби, як він хоче».

Остання справа стосувалася вгодованого співака з таверни, звинуваченого в тому, що висміяв у пісні короля Роберта. Джоф звелів принести йому арфу й наказав заспівати цю пісню в суді. Плачучи, співак присягався, що більше ніколи й ніде її не співатиме, але король наполягав. Пісенька і справді була кумедна — про те, як Роберт б’ється зі свинею. Під свинею мався на увазі той вепр, який убив короля, Санса це розуміла, та з деяких строф здавалося, що йдеться про королеву. Коли пісня закінчилася, Джофрі оголосив, що хоче виявити милосердя. Співак може вибирати: йому лишаться або пальці, або язик. На роздуми йому дається один день. Джанос Слінт кивнув.

На сьогодні це