Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

їжа зазвичай означають розмову. Ці чоловіки говорили небагато, переважно тихими голосами. Не те щоб робили це з обов’язку. Довга чорна дорога довела декого до шаленства. Цього вечора вони здолали недовгий шлях, але кам’яні дракони їх непокоїли. Ще я почув достатньо, щоб упевнитися у своїх припущеннях. Троє чоловіків стерегли цю колону. Повна дюжина пильнувала на площі, де Блазень бачив своє видіння. Більшість солдатів рушила до каменярні. Регалова група намагалася закрити Веріті дороги відступу.

Я відчув невелике полегшення від думки, що перехід туди займе їм стільки ж часу, скільки зайняв був і нам. Принаймні цієї ночі Веріті й іншим не загрожує напад. Та це тільки питання часу. Моє рішення якомога швидше пройти крізь колону зміцніло. Я не збирався з ними змагатися. Довелося б убивати їх із засідки, одного за одним, а сумніваюся, чи з цим упорався б навіть Чейд. Краще влаштувати якийсь рейвах, відтягти їх на доволі тривалий час, щоб самому проскочити в колону.

Я обережно відійшов від них подалі, де, як вважав, вони мене не почують. Взявся збирати сухий хмиз для вогнища. Це було нелегким завданням у настільки буйній зеленій гущавині, та врешті набрав показний оберемок. Мій план був простим. Я сказав собі, що він або подіє, або ні. Сумнівався, що матиму другий шанс: для цього вони були надто обережними.

Я зміркував, де на колоні символ каменярні, та дістався драконів, що були з протилежного боку. З-поміж них вибрав грізного вигляду сотворіння з китицями на вухах, яке примітив під час перших відвідин цього місця. Воно кидатиме гарну тінь. Очистив клаптик землі позаду нього від мокрої трави й листя, розклав там багаття. Палива вистачило тільки на маленьке вогнище, та я сподівався, що не потребуватиму більшого. Хотів лише стільки вогню і диму, щоб напустити загадковості, а не добряче все освітити. Запалив вогонь, тоді тихцем відступив від нього в темряву. На животі підповз крізь траву до колони, так близько, наскільки посмів. Тепер мушу тільки чекати, коли стражники помітять мій вогонь. Я сподівався, що принаймні один із них піде туди перевірити, а двоє інших стежитимуть за ним. Тоді безшумний ривок, удар долонею об колону — і я зникну звідси.

От тільки ця трійця не помітила мого вогнища. З моєї перспективи воно здавалося сліпуче очевидним. З-посеред дерев здіймалися дим і рожева заграва, частково обрисовуючи силует дракона. Я сподівався, що це викличе їхній інте­рес. Натомість той клятий дракон закривав від них вогонь. Тоді я вирішив привернути їхню увагу, вдало кинувши кілька каменів. Та напомацки я знаходив лише рослинну гущу на родючому ґрунті. Це, здавалося, тяглося нескінченно, а, доки я шукав, вогонь, так і не помічений стражниками, почав гаснути. Я знову відповз за межі їхнього слуху. Знову назбирав у темряві сухого хмизу, тоді, придивляючись і принюхуючись, рушив назад, до вогню.

Брате. Тебе довго нема. Все гаразд? — У ледь вловимій думці Нічноокого був неспокій.

На мене полюють. Залишайся на місці. Повернуся так швидко, як зумію. — Я м’яко відштовхнув вовка від своїх думок і прокрався до вогнища, що вже ледь жевріло.

Доклав хмизу, почекав, доки вогонь розгориться. Саме відступав від нього, коли почув їхні збуджені голоси. Не думаю, що я був необережним. Просто несприятливий випадок. Коли я переходив з-під прикриття дракона до прикриття дерева, один зі стражників високо підняв смолоскип — і моя тінь різко та рельєфно обрисувалася.

— Там! Якийсь чоловік! — гукнув один, а двоє кинулися на мене.

Я, звиваючись, наче в’юн, рвонув крізь мокрий підлісок.

Почув, як один із них перечепився об виткі лози та впав, лаючись, але другий був швидким і спритним хлоп’ягою. За мить уже наступав мені на п’яти, і, клянуся, я відчув подув від змаху його меча. Я метнувся вбік і раптом наполовину стрибнув, наполовину звалився на кам’яного кабана. Болюче вдарився коліном об його тверду спину, впав на землю з другого боку. Відразу ж схопився на ноги. Мій переслідувач плигнув уперед, замахнувшись могутнім ударом, що, без сумніву, розрубав би мене надвоє, якби він не зачепився ногою об викривлене ікло, гостре, як бритва. Спотикнувся і впав, настромившись просто на друге ікло, що стирчало, мов скімітар, з червоної кабанячої пащі. Звук, який при цьому видав, не був гучним. Я бачив, як він боровся, намагаючись підвестися, але ікло глибоко його прохромило і тримало. Пам’ятаючи про другого чоловіка, що гнався за мною, я кинувся навтьоки і сховався у темряві. Позаду мене здійнявся дикий крик болю.

Я зберіг досить глузду, щоб зробити коло. Майже дістався колони, як почув збурення Скіллу. Згадав, коли відчув таке раніше. Невже на самого Веріті напали в каменярні? Один чоловік із мечем досі стеріг колону, але я вирішив ризикнути, щоб повернутися до мого короля. Доки увагу стражника відвертали вогонь та крик, я вибіг з-поміж дерев і помчав до колони. Тут об мене обтерлося ще одне пасмо Скіллу.

— Ні! — гукнув я. — Не ризикуйте собою!

Мій король пройшов крізь колону, з вищербленим сірим мечем, якого тримав у блискучій срібній руці. З’явився за стражником, що залишився на посту. Мій дурний вигук змусив того озирнутися на колону. Здійнявши меча, він підступив до мого короля, хоч на його обличчі малювався жах.

При світлі їхнього вогнища Веріті скидався на демона із легенди. Обличчя його було покрите срібними плямами від необережних доторків долонь, руки аж до передпліч сяяли, наче їх зроблено з полірованого срібла. Його змарніле обличчя, пошарпане вбрання, глибока темрява його очей могли перелякати будь-кого. Мушу віддати Регаловому стражнику належне: він зостався на місці, піймав перший удар меча Веріті та відбив його. Принаймні думав, що відбив. Це був старий трюк Веріті. Він зв’язав меч противника своїм, а тоді тяв. Удар мав би відсікти долоню, але затуплене вістря зупинилося на кості. А все-таки стражник випустив меча. Коли впав навколішки, стискаючи рану, Веріті знову змахнув мечем, перерізавши йому горлянку. Я відчув друге тремтіння Скіллу. Єдиний уцілілий стражник вибіг до нас з-поміж дерев. Його очі впилися у Веріті, він вражено скрикнув. Зупинився. Веріті зробив крок у його бік.

— Мій королю, годі! Ходімо звідси! — вигукнув я.

Не хотів, щоб він знову ризикував заради мене.

Натомість Веріті глянув на свій меч. Насупився. Зненацька ухопив клинок лівицею, відразу ж під руків’ям, і провів по ньому блискучою долонею. Від побаченого мені перехопило подих. Меч, яким він змахнув, тепер сяяв і був ідеально вигостреним. Навіть при світлі смолоскипа я міг розгледіти хвилясті лінії численних складок металу, з яких складалося його вістря. Король глянув на мене.

— Я мав би знати, що можу це зробити.

Він майже усміхнувся. Тоді підніс меча перед очі стражника.

— Коли будеш готовим, — тихо сказав він.

Те, що трапилося далі, було для мене несподіванкою. Солдат упав навколішки, кинувши меча на траву перед собою.

— Мій королю. Я знаю, хто ви, навіть якщо ви мене не знаєте. — У цих схвильованих словах виразно відчувався бакійський акцент. — Мілорде, нам сказали, що ви померли. Померли, бо