Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Ріелдере! — гукнув я до нього вголос. — Ріелдере!

Я не почув відповіді. Жодного поруху Скіллу, навіть якоїсь зміни Віту. «Що ж, — сказав я собі, — я й не сподівався, що це буде так легко». Кілька наступних годин я намагався пробудити цю тварюку всіма можливими способами. Притиснув обличчя до його лускатої щоки, якомога далі потягся вглиб каменю. Відповів мені слабше, ніж це зробив би дощовий хробак. Простягшись, я притулився всім тілом до цього холодного кам’яного ящера, змусив себе з’єднатися з ним. Намагався зв’язатися з лінивим ворушінням Віту у нього всередині. Посилав йому промені почуття. Напружено наказував. Змилуйся наді мною, Едо, — намагався навіть погрожувати йому трагічними наслідками, якщо не постане і не підкориться мені. Це все нічим не допомогло. Я почав чіплятися за соломинки. Нагадав йому про Блазня. Нічого. Витяг Скілл-сон, який ми з Блазнем розділили. Подумки відтворив жінку в півнячій короні з точністю до найдрібніших деталей, які тільки міг згадати. Пред’явив її драконові. Відповіді не було. Взявся за первинніші речі. Веріті припустив, що вони померли від голоду. Я уявив озера холодної і солодкої води, жирних сріблястих риб, які можна зжерти. Наостанок змалював йому Скіллом картину, як його самого пожирає інший, більший дракон. Запропонував йому це. Все дарма.

Тоді я зважився потягтися до мого короля.

Якщо в цих каменях є життя, то надто слабке і приховане, щоб я до нього дістався.

Мене трохи стурбувало, що Веріті навіть не завдав собі клопоту відповісти. Та, може, він теж вважав це актом розпачу з невеликими шансами успіху. Я покинув Ріелдерового дракона і блукав від одного кам’яного звіра до іншого. Промацував їх Вітом, шукаючи серед них бодай одного, в якому зблиснуло б сильніше Віт-життя. Якось мені навіть здалося, що я знайшов, але, коли оглянув ретельніше, виявилося, що під грудьми дракона влаштувала собі домівку польова миша.

Я вибрав дракона, що наставив роги, наче олень, і повторив кожну тактику, випробувану з драконом Ріелдера. З таким самим результатом. Вже повечоріло. Пробираючись між деревами дорогою до колони, я міркував, чи Веріті справді сподівався якогось успіху. Йдучи, вперто не минав жодного дракона, давши їм ще один, останній шанс. Це, ймовірно, мене і врятувало. Я випростався, оглянувши одного, і відчув з боку наступного сильний потік Віт-життя. Це був могутній крилатий кабан із кривими іклами, гострими, наче бритва. Ще не діставшись до нього, я помітив, що Віт надходить з іншого місця, поза ним. Я скерував погляд туди, між дерева, очікуючи побачити оленя чи дику свиню. Натомість побачив чоловіка з оголеним мечем, що стояв спиною до мене.

Я зігнувся і сховався за кабаном. У роті зненацька пересох­ло, серце било молотом. Той чоловік не був ні Веріті, ні Блазнем. Це я зрозумів з першого погляду. Був нижчим від мене, мав волосся піщаного кольору, з того, як тримав меча, було ясно, що вміє ним орудувати. Був одягнений у золоте з коричневим. Не огрядний Барл, не худорлявий темноволосий Вілл. Та, хай ким би він був, це людина Регала.

За мить я все збагнув. Як міг виявитися таким дурнем? Я знищив людей, коней і припаси Вілла та Барла. Що ще їм зоставалося, крім як поскіллити до Регала з вісткою, що треба прислати нових? За постійних сутичок біля кордонів Гірського королівства не потрібно жодних хитрощів, аби перекинути чергову групу солдатів. Вона мала оминути Джампі та подорожувати дорогою Скіллу. Ділянка зсуву, яку ми перетинали, була серйозною, але не нездоланною перепоною. Регал був вправним майстром, коли доходило до ризикування своїми людьми. Я намагався здогадатися, скільки їх спробувало перейти осипище і скільки з них вижило. І мав тепер певність, що Вілл із Барлом знову забезпечені всім потрібним.

Тоді мене пройняло морозом від іще страшнішої думки. Він міг бути скіллером. Ніщо не вадило Віллові вишколити інших. Мав усі книжки та сувої Солісіті, і хоча Скілл-потенціал не був поширеним, та не був і надто рідкісним. За кілька хвилин моя уява розмножила цього чоловіка, перетворивши його на цілу армію: усі скіллери, хоч би із зародковим талантом, зате всі фанатично віддані Регалові. Я сперся об кам’яного кабана, намагався дихати спокійно, попри страх, що мене переповнював. На мить я цілковито піддався розпачу. Нарешті усвідомив, які величезні ресурси може виставити проти нас Регал. Це не була вже особиста помста між нами обома, це король із королівськими арміями та владою намірився усунути тих, кого оголосив зрадниками. Єдине, що досі зв’язувало Регалу руки, — це можливі незручності у випадку, якби виявилося, що Веріті живий. Та тепер, у цьому віддаленому місці, не було чого боятися. Використавши своїх солдатів, міг позбутися брата, небожа і шваґрової, зі всіма свідками заодно. А пізніше його група Скіллу могла прибрати солдатів.

Ці думки прошили мій мозок, немов блискавка найчорнішу ніч. При одному цьому спалаху я зненацька побачив усі подробиці. Наступної миті вже знав, що мушу дістатися колони, повернутися до каменярні та попередити Веріті. Якщо це ще не запізно.

Поставивши подумки цю мету, я заспокоївся. Міркував, чи не поскіллити до Веріті, проте відкинув цю гадку. Доки не знатиму свого ворога краще, не ризикуватиму відкритися йому. Здавалося, я бачу це так, наче у грі Кеттл. Захопити чи знищити камені. Чоловік перекривав мені дорогу до колони. Цього слід було очікувати. Тепер я мав розвідати, чи є там інші. Витяг свого запоясного ножа: у цих густих хащах меч не годився. Глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, крадькома відступив від кабана.

Я в загальних рисах знав місцевість. Це добре мені послужило, коли переходив від дракона до стовбура дерева, а звідти до старого пня. Доки повністю стемніло, я знав уже, що їх троє і вони, здається, стережуть колону. Не думав, що вони опинилися тут, аби полювати на мене, радше пильнувати, щоб ніхто, крім Регалової групи, не скористався колоною. Я знайшов сліди їхнього переходу від дороги Скіллу. Були свіжими: ці люди недавно сюди дісталися. Тепер я міг покладатися на те, що знаю терен краще, ніж вони. Вирішив не вважати їх скіллерами, раз вони прибули дорогою, а не через колону. Та, ймовірно, це були дуже вправні солдати. Ще я вирішив, що Вілл і Барл можуть бути поблизу. Шлях сюди крізь колону зайняв би їм не більш як мить. Тож я високо підняв стіни свого Скіллу та щільно їх зімкнув. І чекав. Коли не повернуся вчасно, Веріті здогадається, що постала якась перепона. Я не думав, що він буде настільки необережним, аби пройти крізь колону, шукаючи мене. Правду кажучи, не думав, що він так надовго покине свого дракона. Мушу вибратися звідси сам.

Коли геть споночіло, з’явилися комахи. Вони жалили, кусали, роїлися сотнями, і завжди котресь уперто дзижчало просто мені у вухо. Від землі почав здійматися туман, наскрізь промочивши мій одяг. Стражники розпалили невелике вогнище. Я відчув запах гарячих перепічок і піймав себе на думці, чи зумію я повбивати їх, перш ніж вони все з’їдять. Сам із себе посміявшись, тінню підступив ближче. Ніч, вогонь та