Читати книгу - "Серця трьох"

Тоді, як Генрі Морганові так сердечно повертали права члена родини Солано, Леонсію нервувало те, що її батько, як і всі латиноамериканці, втрачав багато гарних слів і фраз там, де Генрі або Френка задовольнило б одне речення, або де вони лише стиснули б руку, чи просто перезирнулися б. Чому, чому ж, питала вона себе, її іспанські родичі ніби міряються з ямайським негром своєю проречистістю?

Під час повторних заручин Генрі й Леонсії, Френк, силкуючись удати, що аніяк не цікавиться цим, не міг не спостерегти, що один матрос, Хуан на ймення, пошепки розмовляв про щось із рештою команди, багатозначно знизує плечима й завзято жестикулює.

Розділ VII

— А тепер ми втратили обидві американські свині, — бідкався на березі Альварес Торес, коли «Анджеліка» з наповненими вітром вітрилами вийшла з-під обстрілу.

— Я радо пожертвував би три дзвони на собор, щоб воні були на сто ярдів ближче до цієї рушниці, — заявив Мар’яно Веркара-і-Іхос. — Якби моя воля, я б не забарився вирядити до пекла стільки грінго, що дияволові довелося б учитись англійської мови.

Альварес Торес у безсилому гніві й розчаруванні запально бив рукою по луці сідла.

— Принцеса моїх думок, — трохи не плакав він. — Вона щезла, поїхавши з цими Морганами. Я бачив, як вона бралася на шхуну. А в Нью-Йорку чекає Ріган. Вийшовши з лагуни Чірікві, шхуна може попливти просто до Нью-Йорка. Ота свиня, Френк, буде там за якийсь місяць, і тоді сеньйор Ріган перестане давати мені гроші.

— Вони не вийдуть з лагуни Чірікві! — врочисто заявив начальник поліції. — Я ж бо не яка-небудь безглузда тварина. Я людина. І заприсягався вічно мститись. Сонце стоїть уже на заході, і вночі, здається, не буде великого вітру. Хто хоч трошки розуміється на цьому, нехай подивиться на небо. Вітер якщо й буде, то тільки з північного сходу. Він гнатиме їх до Чорерської протоки. Це їм не з руки. Той шкіпер-негр знає лагуну, як свої пучки. Він спробує пройти далі й проскочити або повз Бокас-дель-Торо, або протокою Картаго. А все ж ми їх перехитруємо. В мене є мозок і розум. Розум є! Слухайте-но! Це довго, проте доведеться їхати верхи берегом аж до Лас-Пальмаса. Там стоїть капітан Росаро з «Долорес»…

— Таж той поганенький буксирний пароплав повзе як черепаха, — мовив Торес.

— Але вночі й завтра вранці не буде вітру, і він наздожене «Анджеліку», — відказав начальник поліції. — Рушаймо, товариство! Треба їхати. Капітан Росаро мені приятель, і зробить усе, що я попрошу.

На світанку знесилені люди й змордовані коні доплентались до похилих будиночків містечка Лас-Пальмаса і до занедбаної пристані, коло якої стояв непоказний на вигляд буксирний пароплавчик. Дим над димарем свідчив, що машина під парою, і начальник поліції надзвичайно зрадів цьому.

— Доброго ранку, сеньйоре капітане Росаро, як ся маєте? — привітав він кремезного шкіпера-іспанця, що сидів на бухті й маленькими ковтками сьорбав чорну каву, цокаючи зубами об чашку.

— Який там у біса добрий ранок, коли мене трусить клята лихоманка, — роздратовано пробурчав капітан Росаро, руки й усе тіло якого так тремтіли, що гаряча кава вихлюпувалась із чашки на підборіддя й на порослі сивуватим волоссям розхристані груди. — Візьми геть це чортове зілля! — гукнув він, жбурнувши чашку з тим, що в ній було, хлопцеві-метисові, очевидно, челядникові, який не міг стримати усмішки.

— Підіб’ється вище сонце, і лихоманка щезне, — сказав начальник поліції, дипломатично не помічаючи його поганого гумору. — Ви ніби скінчили вже тут свої справи й маєте намір від’їздити до Бокас-дель-Торо. Ми хочемо поїхати з вами. Геть усі. Незвичайна пригода! Захопимо шхуну «Анджеліку», що без вітру не вийшла з лагуни; я заарештую багато людей; вся Панама загомонить про вашу сміливість та спритність, капітане, і ви забудете, що у вас будь-коли була пропасниця.

— Скільки? — безцеремонно спитав капітан Росаро.

— Скільки? — вражено перепитав начальник поліції. — Та це ж державна справа, друже. І ви все одно пливете до Бокас-дель-Торо. Це не коштуватиме вам зайвої лопати вугілля.

— Мучачо! Ще кави! — гримнув шкіпер на хлопця.

Запала мовчанка; Торес, начальник поліції та його втомлені супутники взялися за гарячу каву, що її приніс хлопець. Капітан Росаро клацнув по чашці зубами, наче кастаньєтами, але все-таки спромігся сьорбнути, не розхлюпавши кави, хоч і попік рота.

Швед із байдужим обличчям, у брудних широчезних штанях і в засмальцьованому капелюсі з написом «Механік», виліз із люка, запалив люльку і, сівши на борт човна, немовби глибоко задумався.

— Скільки? — вдруге спитав капітан Росаро.

— Краще пливімо, любий друже, — мовив начальник. — А тоді, як вас облишить лихоманка, ми спокійно обговоримо цю справу. Ми ж бо розумні створіння, а не худоба.

— Скільки? — вів своєї капітан Росаро. — Я не худобина і завжди мав здоровий глузд, чи світить сонце, чи темно, і незважаючи на цю тричі кляту лихоманку. Отже, скільки?

— Та добре вже, пливім! Скільки ви просите? — знехотя запитав начальник поліції.

— П’ятдесят доларів золотом, — вмить відповів шкіпер.

— Але ж ви все одно туди їдете, капітане? — люб’язно втрутився Торес.

— П’ятдесят золотом, як я сказав.

Начальник поліції безнадійно розвів руками і обернувся, вдаючи, ніби хоче вертатися.

— Ви ж бо заприсяглися помститись за шкоду, що вони заподіяли вашій в’язниці, — нагадав йому Торес.

— Та я не знав, що це коштуватиме п’ятдесят доларів, — виправдовувався той, скоса позираючи одним оком, чи капітан, якого трусила лихоманка, не здасться.

— П’ятдесят доларів, — сказав капітан. Він випив каву й заходився тремтячими пальцями скручувати цигарку. Тоді показав головою на шведа й додав: — І п’ять доларів моєму механікові. Такий уже в нас звичай.

— Я заплачу за буксир сам і поставлю на рахунок грінго Ріганові сто доларів, а решту ми з вами поділимо. Ми нічого не втрачаємо. Треба погодитись, бо та свиня, Ріган, казав мені не шкодувати грошей, — промовив стиха Торес начальникові поліції.

Коли над обрієм засяяло сліпуче сонце, один з вартових поїхав назад до Лас-Пальмаса із кіньми, а решта всі розташувались на палубі буксира. Швед спустився в машинне відділення, і капітан Росаро, позбувшись під благодійним промінням сонця лихоманки, звелів команді відв’язати судно й поставив одного матроса до стерна.

Того самого світанку, після майже безвітряної ночі, «Анджеліка» все ще була недалеко від берега, хоч і посунулась чимало на північ, опинившись на півдорозі між Сан-Антоніо й протоками Бокас-дель-Торо й Картаго. До цих двох проток, що