Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

    Спробувавши вивчити усе за доволі короткий час, я полетів до селища, намагаючись летіти якомога непомітніше.

      Старійшина зустрів мене у доволі непоганому гуморі.

— Усе та усі готові. - Мовив він. 

— Я теж готовий. - Спокійно - принаймні, намагаючись, - мовив я.

— Тоді гадаю, що можемо починати. До речі, що там Озір?

— У поганому емоційному стані. Фізичний, гадаю, непоганий, але він поки що погано щось може розуміти. Тому зараз просто ідеальний час для нападу.

     Старійшина кивнув, і ми обоє злетівши, полетіли до Великої Гори, так само ховаючись, щоб ніхто з ворожих чаклунів нас не побачив раніше потрібного часу. За нами почали летіти ті, хто погодились боротися у цій, мабуть, останній битві.

      У печерах Великої Гори ми розділилися. Один загін пішов направо, інший наліво, ну а я зі старійшиною та ще двома гібридами пішов вперед.

     Нам ніхто не зустрівся на шляху. Усі спали, навіть не підозрюючи про ще, що зовсім скоро буде відбуватися щось велике. Це нам грало на лапу.

      Озір мирно спав у себе в печері. Я жестами спробував показати, щоб старійшина з іншими гібридами став у щось подібне до кола навколо великого гібрида. Сам же, доки вони виконували моє прохання, розклав сувій на землі й читаючи у напівголос написи на ньому, намагаючись не помилитися, бо тоді треба буде повторювати усе з самого початку.

      Однією з пар лап я почав вимальовувати у повітрі потрібні символи, які були зображені на іншій стороні сувію. Вони були легкі, тому запам'ятати їх було не важко.

     Коли у коридорі почулися перші переполошені голоси ворожих магів, я вже закінчив. Залишилося тільки одне - торкнутися Озіра й предмету, в який його треба запечатати вже назавжди. Сам же Озір почувши крики своїх слуг, підняв голову й подивився на мене.

     Я тим часом не втрачаючи дорогоцінний час, швидко взявши невеличкий камінець, доторкнувся до великого тіла тирана. Той спробував встати, але ноги підкосились. Махнути хвостом або спробувати дотягнутися до мене й вкусити теж не вдалося. Коли Озір подивився на мене, у його очах був пекельний вогонь люті.

— Виродок... - Прохрипів той, покриваючись дивною пеленою, яка трохи світилася.

— Виродок тут тільки один. - Мовив я у відповідь. - І це ти.

      Різко тирана трохи підняло до повітря і з силою вдарило об стіну. Той видихнув трохи повітря, але не видав того, що йому боляче. Я трохи шоковано дивився на усе це. Таке не було заплановано... Що взагалі відбувається?

      Коли пелена повністю покрила велике тіло Озіра, той повністю завмер. Навіть дихати перестав на декілька секунд. З'явився різкий спалах, який на якийсь час змусив нас заплющити очі, а потім терти їх, щоб щось щось побачити. Ще декілька секунд пішло на те, щоб знову звикнути до темряви довкола.

     Озір лежав на землі мертвий. З його рота витікло трохи слини й крові. Але було щось іще з цим разом. Якась дивна невеличка квітка, яку я підняв завдяки тряпочці, успішно відірваній від одягу тирана.

       Декілька секунд роздивлявся її. Нічого особливого окрім того, що цю квітку Озір не встиг перетравити схоже більше декількох місяців. Це спеціальні квітки, які не можуть перетравлюватися, але мають лікарські властивості, чи є подібний вид, який може розвиватися у живих організмах? Гадаю, що більше підходить саме другий варіант. Не знаю, правда, чому, але першим у мене з'явилась саме така ідея.

    Повернувшись до старійшини та двох інших гібридів, я мовив:

— Ідіть, допомагайте іншим. Я скоро прийду.

— Пам'ятай про пожежу, яку ми тут влаштуємо через деякийсь час, коли вже будемо втікати. - Нічого не запитавши, мовив старійшина.

— Так, я пам'ятаю. Дякую за нагадування. - Мовивши це, я швидко пішов у сторону одного з виходів, взявши з собою ту дивну квітку.

     Треба попередити Ліж, щоб вона тікала звідси. Саме через неї зараз я ризикую своїми побратимами, вважаючи, що вона може бути однією з самих адекватних тут і після битви зможе налагодити своє життя без Озіра у ньому.

     Задаватися питанням, чому Озір вмер замість того, щоб потрапити до каменю зараз не було особливо часу. На моїй меті стояло дві речі - дібратися до Ліж і впевнившись, що якщо вона вже вилетіла з Великої Гори, допомагати своїм. Якщо, звісно, допомога ще буде потрібна...

     Коли я вже майже дібрався до кімнати подруги, мені шлях перегородив цей клятий Герд. Він, вишкірившись, агресивно махав туди-сюди своїм хвостом, показуючи своє невдоволення.

— Що треба? - Прогарчав я, не намагаючись більше бути з ним спокійним. Озір мертвий, тому ніхто мене вже точно не зупинить. Особливо цей недо-амфігор.

— Я знав, що з тобою щось не так. І зараз я це точно бачу.

— То чому ж ти не біжиш до інших, щоб про це розказати? - З іронією мовив я, трохи примружившись. - А точно! Ти ж у нас такий крутий, сильний, і зможеш з усім впоратися сам.

    Коли Герд різко кинувся на мене, я швидко сховав квітку до невеличкої сумки у себе під крилом. Я зміг швидко ухилитися, і різко наніс свій удар у відповідь. Той загарчав і спробувавши дістатися до моєї горлянки, махнув хвостом, спробував мене таким чином зачепити. Але нічого не вийшло. Я різко обпік його полум'ям. Той швидко потушив його, і спробував мене затопити. Але я, притиснувши його до землі, вкусив за ногу. Гібрид здригнувся, переставши на декілька секунд атакувати мене.

     Я вдарив його по грудях, і амфігор видихнув, забувши, що хотів знову спробувати напасти на мене.

— Бачу, тобі першого разу було замало, так? - Прогарчав йому на вухо, готуючись нанести ще один удар. - Ну значить, буде ще зараз.

     Герд зашипів і різко випустив льод мені на морду, затуляючи тим самим рот і не даючи мені виплеснути на нього поток своєї атаки. О, це вже щось новеньке. Цікаво, він від когось це перейняв, чи сам придумав? Якщо перше, то у мене з'явиться ще більше неприємностей у вигляді ще одного амфігора. Якщо друге - вже краще.