Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Не встигла я як слід відчинити двері, як вони розчахнулися і повз мене проштовхнулася висока дівчина, оглянувши критичним поглядом спершу кімнату, а потім мене. Вона майже напевно була найгарнішою людиною з усіх, кого я бачила. Хвилясте темно-руде волосся, великі золотаві очі, шкіра така гладенька й бездоганна, що здавалося, наче досконалі вилиці вирізьблені з мармуру. Незнайомка була вбрана в кефту вершкового кольору, вигаптувану золотом і підбиту червонястим лисячим хутром.

— Усі Святі, — видихнула вона, розглядаючи мене. — Ти хоч приймала ванну? І що сталося з твоїм обличчям?

Я почервоніла як буряк, а рука злетіла, торкнувшись щоки. З табору я поїхала майже тиждень тому, а ванну не приймала і не розчісувалася ще довше. Я була вкрита брудом і кров’ю і тхнула кіньми.

— Я…

Але дівчина вже викрикувала накази прислузі, котра зайшла за нею до кімнати.

— Наберіть ванну. Гарячу. Мені знадобиться мій набір інструментів, і витягніть її з цього одягу.

Прислуга скупчилась біля мене, смикаючи за ґудзики.

— Гей! — зойкнула я, відбиваючись від їхніх рук.

Гришниця закотила очі.

— Якщо доведеться, тримайте її силоміць.

Прислуга накинулася на мене з подвійним завзяттям.

— Припиніть! — крикнула я, задкуючи від них.

Служники завагалися, переводячи погляд із мене на дівчину.

Щиро кажучи, годі було уявити собі щось краще за гарячу ванну і свіжий одяг, але я не збиралася дозволяти якійсь рудоволосій тиранці командувати мною.

— Що відбувається? Хто ти така?

— У мене немає ча…

— То знайди час! — кинула я. — Я проїхала понад триста кілометрів верхи на коні. Цілий тиждень не спала нормально, і мене двічі мало не вбили. Тож перш ніж я щось робитиму, тобі доведеться розповісти мені, хто ти така і чому тобі так важливо стягнути з мене одяг!

Рудоволоса глибоко вдихнула і повільно, немов звертаючись до дитини, пояснила:

— Мене звуть Женя. Менш ніж за годину тебе відрекомендують королю, і моє завдання зробити так, аби ти мала порядний вигляд.

Моя злість негайно випарувалася. Я мала зустрітися з королем?

— Ох, — проблеяла я.

— Так, «ох». То, може, розпочнемо?

Я мовчки кивнула, і Женя плеснула в долоні. Прислуга кинулася до справи, смикаючи мене за одяг і тягнучи до ванної кімнати. Минулого вечора я була занадто втомлена, аби її помітити, але тепер, попри тремтіння й божевільний страх перед перспективою зустрітися з королем, замилувалася крихітними бронзовими плитками, що вкривали всі поверхні, й низькою овальною ванною з карбованої міді, в яку прислуга наливала паруючу воду. Стіна позаду ванни була прикрашена мозаїкою з мушель і блискучого морського вушка.

— Залізайте! Залізайте! — підігнала мене одна зі служниць, злегка підштовхуючи.

Я залізла у ванну. Вода обпікала, але я вирішила стерпіти, а не опускатися повільно. Військове життя давно позбавило мене скромності, проте залишатися єдиною оголеною людиною в кімнаті було якось геть інакше, а надто коли всі кидають на тебе допитливі погляди.

Я зойкнула, коли одна служниця схопила мене за голову й почала несамовито намилювати мені волосся. Інша нахилилася над ванною й узялася терти нігті.

Щойно я звикла до гарячої води, її тепло почало подобатися зболеному тілу. Приймати гарячу ванну мені не випадало вже понад рік, і я навіть мріяти не могла про таке. Вочевидь, у житті гриш є свої переваги. Я могла б плюскатися там годину. Та щойно мене як слід намочили й натерли, служниця смикнула мене за руку й наказала:

— Вилізайте! Вилізайте!

Я неохоче вилізла з ванни й дозволила жінкам витерти мене пухнастими рушниками. Одна з молодших служниць підійшла до мене з важким оксамитовим халатом і відвела до спальні. А тоді вся прислуга вийшла, залишивши мене наодинці з Женею.

Я сторожко роздивлялася руду. Вона розчахнула завіси й підтягла до вікон майстерно вирізьблені дерев’яні столик та стілець.

— Сядь, — наказала.

Тон мене обурив, але я послухалася. Дівоча рука відкрила невеличку скриньку й висипала на столик її вміст: пузаті скляні слоїки з чимось схожим на ягоди, листя й різнокольорові порош­ки. Розглянути їх детальніше мені не вдалося, бо Женя схопила мене за підборіддя, уважно оглянула обличчя й повернула прикрашену синцем щоку до світла, що лилося з вікна. Вона зітхнула й торкнулася пальцями моєї шкіри. Я відчула той самий свербіж, що вже пізнала, коли Цілителька піклувалася про мої рани, отримані в Зморшці.

Спливали довгі хвилини, й мені довелося стиснути руки в кулаки, аби не чухатися. Женя відійшла на крок, і свербіж ущух. Вона простягла мені невеличке золоте люстерко. Синець зник повністю. Я обережно натиснула на шкіру, але вона не боліла.

— Дякую, — сказала я, відкладаючи люстерко й намагаючись підвестися, та Женя штовхнула мене назад на стілець.

— Куди це ти зібралася? Ми ще не закінчили.

— Але…

— Якби Дарклінґ хотів, аби тебе просто зцілили, він відправив би Цілительку.

— А ти не Цілителька?

— Я ж не в червоному, чи не так? — заперечила Женя з гіркотою в голосі. Вона показала на себе. — Я Краяльниця.

Це мене приголомшило. Я збагнула, що ще ніколи не бачила гриш у білих кефтах.

— Ти збираєшся пошити мені сукню?

Женя роздратовано зітхнула.

— Я перекроюю не одяг! А ось це! — Вона змахнула довгими витонченими пальцями перед обличчям. — Ти ж не думаєш, що