Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

— Ви… знали, що я не одна? — шепочу я, мало не втрачаючи свідомість.

— Люба, я працюю в цій школі понад десять років, то невже ти думала, що я вас не помічу? Стіл Какаші пречудово можна розглянути в тому великому дзеркалі навпроти вас, — Куренай-сенсей спокійно вказує на величезне дзеркало, яке тягнеться від підлоги й сягає зросту людини.

Чому я раніше не помітила це трикляте дзеркало?! І навіщо воно взагалі потрібне у викладацькій?! Дійсно, подивившись у нього, я бачу Наруто та Саске, які ховаються під столом. Дзеркало стоїть осторонь, тому я не звертала на нього уваги, але кут огляду на стіл Какаші просто ідеальний! Тільки дурний не помітив би нас!

Хлопці вилазять зі свого укриття, чухаючи потилицю від незручності, але вони не виглядають настільки схвильованими чи засоромленими, в порівнянні зі мною. Чому ці двоє настільки спокійні? Вони просять вибачення за нашу витівку, і сенсей сміється, наче це лише якийсь жарт, а не жорстоке порушення правил Конохи! Коли я стою напівмертва від страху, передбачаючи найгірший результат розвитку подій, критикуючи себе за помилки та брехню – всім байдуже! Вони поводяться так, ніби це щось буденне, несерйозне. Навіть Куренай – найсуворіша вчителька Конохи, навіть не думає насварити чи покарати нас! Вона усміхається, дивлячись на хлопців!

— Яким буде наше покарання, вчителю? — рівно питає Учіха.

— Своє покарання ви отримаєте після того, як знайдете Какаші та заповнене бланки учасників. Завтра о третій годині дня відбудеться вечірка, яка стане візитною карткою вашої сформованої команди! Я вважаю, що є речі й важливіші за миття підлоги. Хоча маю зізнатися, ви потішили мене. У вашої команди відчувається згуртованість, чого не скажеш про мою, на жаль. — Вона неочікувано звертається до мене, дивлячись з якоюсь добротою у погляді: — Не чекала від такої суворої та принципової старости настільки помітних змін! Нехай, ти й порушила правила, знехтувала культурою поведінки та якимось особистими принципами, але ти зробила це заради своїх друзів! Заради особливих людей, від яких приємно отримувати навіть ті речі, які не любиш. — Вона знову дивиться на квіти та усміхається. — Я рада бачити перед собою таку неідеальну старосту, Харуно-чан. Я завжди спостерігала за тобою з певним сумом, адже таке ставлення до себе та оточення робить з тебе дуже самотню дівчинку. А я свято вірю, що ніхто в цьому світі не заслуговує на самотність! Кожному потрібні особливі люди!

Від шоку я роззявляю рота. Тобто в той час, коли я вважала її залізною леді, не спроможною на людські почуття, вона була такої ж думки й про мене? Я завжди була переконана, що змушена спілкуватися з однолітками та маю змогу розслабитися лише тоді, коли перебуваю на самоті. Я звикла вважати, що це колись закінчиться і я обов’язково відшукаю щастя, вибравшись з чотирьох стін. Однак тепер Юхі Куренай, яку помилково порівнювала з собою, відкрила мені очі на те, яка я насправді. Мені здавалося, що одного дня я стану такою ж сильною, владною та статечною леді, але реальність щойно вибила ґрунт з-під моїх ніг, адже я, виявляється, помилялася! Вона не самотня, як я уявляла собі; у неї є люди, з якими вона спілкується без особливих зусиль, а ще є особлива людина, від однієї думки про яку у Куренай-сан виникає щаслива усмішка на обличчі! Вона зовсім не така строга та сувора. Вона звичайна. Неідеальна, по-своєму вразлива жінка, на яку я дивлюся тепер іншими очима. На відміну від мене, вона знає що таке кохання та щастя. Куренай жаліє мене, адже я не бачу перед собою нічого й нікого, бажаючи якнайшвидше прожити своє нікчемне життя. Самотність це покарання, яке я помилково вважала за перевагу!

Мої руки тремтять від цього несподіваного осяяння. Я не можу знайти собі місця в цій задушливій кімнатці, в якій зруйнувався черговий повітряний замок. Виявляється, що все зовсім не так, як я собі уявляла. Я жила на самоті й виправдовувала свій страх, намагалася змиритися з ним і з тією неминучістю, яка чекає на мене попереду. Досить! Я вірила, що все мине само по собі, варто мені випуститися зі школи, але що насправді зміниться? Куди б я не йшла, куди б не бігла, я завжди залишуся собою! Потрібно міняти не місце, треба міняти лише себе! Я хочу так само усміхатися, як і Куренай-сан, дивлячись на свій дорогоцінний букет! Я хочу мати таку ж особливу людину!

Напевно, я зараз, наче розгорнута книжка, адже Саске, обережно кладе руку на моє плече, струшуючи моє скам’яніле від подиву тіло. Його допитливий погляд зустрічається з моїми затьмареними, скляними очима. Він запитує чи все гаразд, але я наразі настільки розгублена, що слова застрягають десь у горлі, і я не можу змусити себе відповісти. Поки Наруто розпитує Куренай-сенсей про те, де нам слід шукати Какаші, я ніби перебуваю в прострації. Саске стискає моє плече, намагаючись повернути мене в реальність, але я продовжую дивитися на нього відсутнім поглядом.

— Її слова зачепили за живе? — спокійно шепоче він, наближаючись до мого вуха так, щоб його слова були чутні лише мені, — припини викликати жалість. Коли ти нарешті візьмеш себе до рук?

— Спасибі, сенсею! — розпливається в усмішці Наруто, — ми зобов’язані встигнути!

Саске тягне мене за собою, немов ляльковик безпомічну маріонетку. Викликаю жалість? Невже моє враження про себе настільки різниться з тим, що бачать в мені інші? Таке враження, що в моїх грудях зяє дірка, яка з кожною миттю стає дедалі більшою, і я вже не можу навіть вільно дихати.

Він має рацію…

Я згадала один з тих днів, коли сиділа в кабінеті матері й, закутавшись у ковдру, читала якусь книгу. Поки за вікном завивала хуртовина, я ніжилася в теплій кімнаті та пила гарячий чай з фарфорової чашки. Мама працювала у своєму кріслі, з серйозним виглядом гортаючи якісь папірці. Мені кортіло заговорити з нею, але щоразу, коли я набиралася сміливості, у мене не вистачало духу промовити бодай щось вголос. Якоїсь миті вона відклала всі свої справи та почала масажувати скроні від втоми та напруги, які викликали в неї сильний головний біль.