Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

як ми сюди увійшли. Цей будинок — досить новий. Сусідні — давніші, ще довоєнні. Колись на тім самім місці, де ми стоїмо, теж був інший, давніший, будинок. А тепер його немає. Чому? Бо під час війни в нього влучила бомба. Знищила й будівлю, й хлопця, якого ми щойно бачили. Цей привид — Втілення. Можливо, це вояк, що повернувся у відпустку додому, а його рештки спочивають десь у землі, в нас під ногами.

Він рішуче запхав свою ручку в кишеню штанів, зняв окуляри й протер їх футболкою.

Локвуд насупився:

— Ти так гадаєш? Можливо... Але я не знайшов тут жодного Смертного Вогню. — Він замислено потер підборіддя. — Якщо так, то наш клієнт буде не дуже задоволений, бо нам доведеться ламати підлогу.

Джордж степнув плечима:

— Авжеж. Привид хоче, щоб відшукали його кістки. Чого ще він може хотіти?

— Пробачте, — обізвалась я. — Я з вами не згодна.

Обидва поглянули на мене.

— Що? — перепитав Джордж.

— Я, звичайно, не бачила Гостя так чітко, як ви, — почала я. — Але помітила те, що ви проминули. Я чула голос — якраз перед тим, коли привид зник. Ви чули його? Ні? Ну, гаразд. Слова були дуже тихі, але цілком розбірливі. «Нема часу. Не перевіряйте гальма». І все. Він повторив це двічі.

— І що ж це означає? — нетерпляче запитав Джордж.

— Це означає, — відповіла я, — що Джерело може бути не під будинком, а привид — ніяке не Втілення. Я думаю, що річ в одному з цих ящиків. Що в них лежить?

— Непотріб, — відказав Джордж.

— Уламки двигунів, — додав Локвуд.

— Еге ж, частини старих мотоциклів, які наш клієнт понатягав сюди. Цікаво, звідки вони? Яка їхня історія? Чи не може одна з них походити з машини, що потрапила в аварію — можливо, з фатальним кінцем?

Джордж пирхнув:

— Дорожньо-транспортна пригода? Ти думаєш, що Джерело — розбитий мотоцикл?

— Чи не скидався одяг привида на вбрання мотоцикліста? — провадила я.

Запала мовчанка. Тоді Локвуд повільно кивнув.

— Знаєте, — промовив він, — може, й так... Це треба перевірити. Завтра попросимо нашого клієнта дати нам уважніше оглянути ящики. А тим часом — дякую, панно Карлайл, за ваше цікаве спостереження. Ваш Талант не розчарував мене!

* * *

До речі, я мала цілковиту рацію. В одному з ящиків знайшлися понівечені деталі від спортивного мотоцикла, які надали нам дуже цікаві відомості про себе. Ми витягли їх з гаража й відіслали до «Крематорію Фіттес», щоб таким чином заспокоїти привида. Проте на цьому ніч не закінчилася. Коли ми нарешті повернулись на Портленд-Роу, в моїх вухах ще довго лунали Локвудові похвали. Я була в надто піднесеному настрої, щоб відразу йти спати. Замість того, щоб вирушити до себе на горище, я зробила собі на кухні бутерброд і подалася до бібліотеки, яку ще не встигла оглянути до ладу.

То була темна, обшита дубовими панелями кімната по інший бік вітальні. Важкі портьєри затуляли вікна; полиці з чорного дерева, заповнені томами в твердих палітурках, тяглися вздовж стін. Над каміном висіла картина — натюрморт із зображенням трьох стиглих груш. Настільні лампи стояли, повигинавши шиї, мов чаплі: у світлі однієї з них сидів Ентоні Локвуд, умостившись у м’якому кріслі. Він елегантно закинув свої довгі ноги на поруччя; темна гривка волосся не менш елегантно нависала над чолом. Він читав якийсь часопис.

Я зупинилася в дверях.

— О, панно Карлайл! — Він підскочив з гостинною усмішкою. — Заходьте, будь ласка. Сідайте, де вам до вподоби, крім отого бурого стільця в кутку. То — улюблене місце Джорджа, він частенько сидить там у самих трусах. Сподіваюсь, що ваш прихід позбавить його від цієї звички. Не хвилюйтеся — зараз він уже спить і не вшанує нас своїм візитом.

Я сіла в шкіряне крісельце навпроти Локвуда. Воно було м’яке, зручне, і єдине, що трохи завадило моєму комфорту, — засохлий яблучний недогризок на одному з поруччів. Локвуд увімкнув лампу над моєю головою, без жодного слова підхопив недогризок і пожбурив його до сміттєвого кошика. Тоді повернувся до свого крісла й згорнув руки поверх часопису в себе на колінах.

Ми всміхнулись одне до одного. Я зненацька зрозуміла, що ми досі не знайомі як слід. Так, була співбесіда, екскурсія будинком, навіть спільне розслідування... але я досі не змогла знайти жодної теми для нашої розмови.

— Я бачила Джорджа, коли він сходив нагору, — нарешті промовила я. — Він, здається, трохи... вередував.

Локвуд безжурно хитнув головою:

— З ним усе гаразд. Часом у нього трапляється такий настрій.

Запала тиша. Її порушувало тільки рішуче цокання розцяцькованого годинника на каміні.

Ентоні Локвуд кахикнув:

— Отже, панно Карлайл...

— Просто «Люсі», — відповіла я. — Так буде й коротше, й легше, й приязніше. Адже ми тепер працюємо разом. І мешкаємо теж в одному будинку.

— Звичайно. Це правда... — Він поглянув на свій часопис, а тоді знову на мене. — Отже, Люсі, тобі тут подобається?

Ми обоє ніяково засміялись.

— О, дуже подобається. Моя кімната така гарненька!

— А душова... не замала для вас?

— Ні, чудова. Дуже затишна.

— Затишна? Я радий.

— А як із твоїм ім’ям? — несподівано запитала я. — Я помітила, що Джордж називає тебе «Локвуд».

— Так, часом я озиваюсь на це ім’я.

— А тебе хто-небудь звав «Ентоні»?

— Мати. І батько.

Я трохи помовчала.

— А як щодо «Тоні»? Так тебе називали?

— Тоні? Гаразд, панно Кар... пробач, Люсі. Можеш звати мене, як собі захочеш. Чи «Локвуд», чи «Ентоні». Тільки, будь ласка, не «Тоні» й не «Ент». А якщо ти зватимеш мене «Ей», то мені, на жаль, залишиться хіба що викинути тебе на вулицю.

Я знову помовчала.

— Тебе хтось називав «Ей»? — нарешті запитала я.

— Так, моя найперша асистентка. Вона недовго працювала в мене.

Локвуд усміхнувся мені. Я усміхнулась у відповідь, слухаючи цокання годинника. Надто гучне, воно збивало мене з думки. Я вже зібралася вирушити до своєї кімнати.

— А що це ти читаєш? — спитала я.

Він підняв часопис. На його обгортці була фотографія білявки — з зубами, яскравими, мов захисні ліхтарі, — яка виходила з чорного автомобіля з залізними ґратами на вікнах. Вона саме пирскала собі на сукню лавандовою сумішшю.

— «Світський