Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

більшість дітлахів вбрана в джинси й футболки, на ній знову сукенка з

мереживом, цього разу блідого відтінку кольору морської хвилі. У

натовпі вона вирізняється — біла ворона та й годі, — але саме завдяки

цьому я достеменно не загублю її в натовпі. Рушаю назустріч.

— Сесіліє! — гукаю я, коли відстань між нами скорочується, і махаю

рукою. — Я по тебе!

Сесілія дивиться на мене таким поглядом, який яскраво свідчить: перспектива опинитися в якомусь лиховісному фургоні, викраденою

бороданями-безхатьками, здається їй привабливішою, ніж дорога

додому в моєму супроводі. Вона хитає головою та відвертається.

— Сесіліє! — гукаю я вже наполегливіше. — Ходімо! Твоя мама

сказала, що я мушу тебе забрати!

Дівчисько озирається на мене. «Ну ти й дурепа!» — читаю в її

погляді.

— Ні, не мусиш. Мене забере мама Софії і відвезе на карате.

Перш ніж встигаю заперечити, жінка трохи за сорок, убрана в штани

для йоги й светр, підходить до Сесілії.

— Ну, то що, їдьмо на карате, дівчата? — питає вона, поклавши руку

Сесілії на плече.

Роздивляюся незнайомку. На потенційну викрадачку дітей не схожа.

Проте, авжеж, тут якесь непорозуміння. Ніна ж бо зателефонувала мені

й доручила забрати Сесілію. Вона дуже чітко висловилася. Якщо не

зважати на те, що згадала хибну назву школи. Але решта її вказівок

були чіткі й зрозумілі.

— Перепрошую, — звертаюся до жінки. — Я працюю у Вінчестерів, і Ніна попросила мене сьогодні забрати Сесілію.

Жінка зводить брови. Роздивляється мене. Спершись рукою зі

свіжим манікюром у стегно.

— Навряд чи. Я забираю Сесілію щосереди й везу її на карате. Ніна

не казала мені, що на сьогодні плани в неї змінилися. Можливо, ви

щось не так зрозуміли.

— Я все зрозуміла правильно, — наполягаю я, але голос мій

тремтить.

Жінка відкриває сумочку від Гуччі й витягає телефон.

— То спитаймо тоді в самої Ніни, гаразд?

Дивлюся, як жінка натискає кнопку на мобільному. Тарабанить

довгими нігтями вільної руки по сумочці, очікуючи, поки Ніна візьме

слухавку.

— Ніно? Привіт. Це Рейчел. — Вона витримує паузу. — Слухай, тут

якась дівчина каже, що ти буцімто доручила їй забрати Сесілію. Я вже

пояснила, що забираю дівчинку щосереди й везу її на заняття з

карате… — Знову довга пауза. Аж тоді Рейчел киває. — Так, я саме це

їй і сказала. Добре, що я вирішила все з’ясувати в тебе напряму. — І

знову пауза, аж тоді Рейчел сміється. — Так, я дуже тебе розумію.

Зараз так важко знайти сумлінну прислугу!

Зате мені геть не важко зрозуміти, що каже Ніна співрозмовниці.

— Отже, — мовить Рейчел. — Так я й думала. Ніна каже, що ви все

переплутали. А зараз я відвезу Сесілію на карате.

І (вишенькою на тортику!) та сама Сесілія переможно висолоплює

язика. Хоча, з іншого боку, в цій ситуації є вагомий плюс: мені не

доведеться везти її додому.

Витягаю телефон: може, Ніна написала мені повідомлення, скасовуючи своє доручення забрати Сесілію?.. Ні, повідомлень

жодних. Пишу їй сама.

Жінка на ім’я Рейчел щойно говорила з вами і сказала, що ви попросили її відвезти

Сесілію на заняття з карате. Отже, я повертаюся додому?

Відповідь від Ніни надходить буквально за мить.

Звісно. З якого дива ви взагалі вирішили, що мусите забрати Сесілію зі школи?

Та тому що ти сама мені це доручила!

Багато чого кортить сказати… Але не можна. Просто Ніна отака-от. І

взагалі, у роботі на неї є чимало переваг. (Чи то пак у роботі в неї, еге

ж…) Вона просто трохи з норовом. Трохи дивакувата.

«Ніна схиблена. У прямому сенсі цього слова».

Мимоволі в пам’яті знову зринає почуте від тієї рудої пронози. Що

вона мала на увазі? Що Ніна не просто вимоглива й дивакувата

господиня? І насправді йдеться про щось більше?..

Мабуть, краще мені цього не знати.

РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Навіть попри те що я поклала собі, що можливі Нінині проблеми з

психікою мене не обходять, усе одно трохи цікаво. Урешті-решт, я ж бо

працюю на цю жінку. Я живу з нею під одним дахом.

Дивакуватостей у неї справді чимало. От, наприклад, цього ранку, коли я прибирала в їхній ванній кімнаті, мені спало на думку, що

людина при здоровому глузді просто не спроможна влаштувати вдома

таку свинарню. Пожмакані рушники, кинуті на підлогу, вичавлена з

тюбика зубна паста попід рукомийником… Так, мені відомо, що люди, які потерпають від депресивного розладу, просто не мають сили

примусити себе прибирати. Але в Ніни сили достатньо, щоб щодня

кудись вештатися.

А ще ж ота гидота — використаний