Читати книгу - "Виправний день"

href="ch2.xhtml#id160">[97]. Ніхто не знав, хто перший його опублікував. Одні дотепники вечірніх ток-шоу жартували, що їх ненавидять не настільки сильно, як інших дотепників з ток-шоу. Деякі вбачали в цьому спосіб створити собі новий образ злочинця чи жертви. Бо ненависть — це форма відданої прихильності, і коли тебе зневажають, це краще, ніж коли про тебе не знають.

Таким чином люди, які почувалися знехтуваними, висували самих себе та ображалися, що їхні кандидатури не підтримували. Ненависть зайняла місце любові в ролі мірила популярності. Бо потрібно все, щоб любити. Любити — це по-рабськи служити. Ненависть же демонструє повну свободу від задоволення інших. Зі швидкістю пожежі висунули кандидатури всіх живих людей, проте лише деякі з них отримували достатню кількість голосів, щоб утриматися на певному місці. Ті, хто залишився, були публічними особами, що зрадили великі групи прихильників. Приголомшливі суми голосів отримали медійні персони, актори й актриси, журналісти. Найбільше ненависті отримали вчителі та професори, яких викрили в тому, що вони навчають студентів, що думати, замість того як думати.

Проте найбільша хвиля люті звалилася на політичних осіб. Тих самовдоволених громадських службовців, які постійно створювали щораз більші проблеми й пропонували себе в ролі єдиного способу вирішення.

Відвідувачі сайту захоплювалися захмарною кількістю голосів. Вони прокручували Список найменш бажаних людей Америки і шукали найближчих до себе. Цю порнографію публічної ненависті.

Імена звичайних людей випадали зі Списку, тоді як голоси за знаменитостей збільшувалися з геометричною прогресією. З’явилися нові засоби відволікання, і більшість людей забули про Список. Відкинули його, як уже зробили з «Тамагочі»… «Біні Бейбіз»[98]… кепсами.

Але в тіні Список продовжував розширюватися. Імена, що залишилися, піднімалися вгору, отримуючи мільйони голосів. І ніхто й не задумувався над цим Списком, окрім таємничої команди, яка його створила. Відвідувачі завантажували копії останньої версії. І так само таємниче, як Список колись з’явився, несподівано він зник.

Списку не існувало.

Чарлі спершу рішуче намірявся не дивитися.

Потім він подивився і пообіцяв собі більше цього не робити, але пізніше глянув іще раз. Те, чого він найбільше жахався, стало реальністю. Імена їх обох були у Списку.

Він глянув на дату, коли обидва імені опублікували. Перше з’явилося лише днем раніше другого. Обоє не мали достатньо голосів, щоб залишитися після тритижневого періоду. Щодня Чарлі перевіряв і щодня молився, щоб обидва імені випали зі Списку через брак голосів.

Усього за годину перед пороговим часом обидва імені набрали забагато голосів. Вони обоє стали мішенями. Обоє помруть.

Ці двоє не належали до регіону Чарлі, але вони стануть мішенями для якогось із родів. І це було зовсім неетично, але він їздив цілу неділю, доки не знайшов телефонну будку, якомога віддаленішу, щоб ніхто не підслухав їхньої розмови. Будка стояла на краю платної стоянки біля залізничної станції. Чарлі купив латексні рукавички, щоб не залишити відбитків пальців на кнопках, а ще спорожнив мейсонівський слоїк[99], у якому збирав дріб’язок, і забрав усі четвертаки. Він одягнув сонцезахисні окуляри і бейсболку, низько опустив козирок. Припаркувався вдалині від будки і пройшовся, квартал за кварталом, постійно перевіряючи, чи ніхто за ним не тягнеться. Потай, ніби прослизаючи за двері крамниці з брудною літературою, він закрався в телефонну будку.

Кишені були повні четвертаків, їхня вага стягувала штани вниз на стегнах, коли Чарлі запхав руки в латексні рукавички і набрав міжміський телефонний номер, який знав напам’ять.

Телефон задзвонив на іншому кінці дроту, і Чарлі молився, щоб хтось підняв слухавку.

— Алло? — чоловічий голос.

— Тату? — відповів Чарлі.

— Чарлі? — запитав батько, а не в слухавку гукнув: — Люба, підійми іншу слухавку. Наш недоучка дзвонить!

Чарлі роздивився стоянку навколо. У слухавку запитав:

— Як швидко ви з мамою зможете дістатися до Канади?

Клацання, за ним — голос матері.

— Ти в Канаді?

— Ні, — заперечив Чарлі. — Вам із татом потрібно переїхати в Канаду, і якнайшвидше!

Батько гиготнув.

— У нас же велика війна наближається, це тобі треба від призову ухилятися!

Мама додала:

— Якби ти залишився в коледжі й сидів за книжками, Чарлі, тебе б не мали права призвати.

Чарлі не хотів сперечатися, але й розкривати карти також.

— Мамо, так було за В’єтнаму. Зараз усе по-іншому, — пальці знервовано пробіглися до кишені штанів, від кишені до телефону, і продовжували вкидати четвертак за четвертаком у щілину. Кожна монета падала зі дзвоном. Цей дзвін на фоні їхнів голосів не вгавав.

Він не міг цього сказати, але вони обоє в Списку. Навіть якщо він розповість їм усю ситуацію, вони побіжать у поліцію, де їх, найімовірніше, уб’ють за таке знання. Потім поліція чи хтось інший уб’є Чарлі за те, що розповів їм. Єдина надія для них — це залишити країну. Бо навіть якщо вони заховаються, залишаться вдома чи ще щось таке, хтось колись упіймає їх на мушку.

Чарлі намагався їх урезонити. Він запитав:

— Тату, якби в рятувальній шлюпці опинилися ми з тобою і мій син, а я міг би врятувати лише одного з вас, кого мені варто було б урятувати, як ти думаєш?

Мама хапнула повітря:

— Чарлі! У тебе є син? — голос звучав одночасно шоковано і радісно.

— Теоретично, мамо, — відповів він. — То я маю врятувати тебе чи свою дитину?

Чарлі знав, бійня, що наближається, підніме його і всіх його нащадків до рівня королівської родини. Але в ній також уб’ють його батьків. Головоломка. Вони — професори в неповному коледжі[100], трохи займаються політикою в межах міста й округу, мають десятки причин на те, щоб люди бажали їм смерті. Та все одно, це його мама і тато. Важко зважувати любов до них із любов’ю, яку він колись відчуватиме до своїх майбутніх синів і внуків. Любов до батьків суперечлива. Любов до ненароджених синів — безумовна.

— Добре, — він підійшов до проблеми з іншого боку, — якщо мене заберуть в армію, ви хочете, щоб я вбивав людей?

Без жодних вагань батько відповів:

— Щоб урятувати нашу державу, так.

Дзвіночок усе бамкав і бамкав.

Годуючи телефон четвертаками, Чарлі запитав:

— А якщо я загину?

Мама вигукнула:

— Боже збав!

Черговий четвертак, черговий дзвоник.

Чарлі запитав:

— То якщо йдеться про порятунок нашої країни, ви б хотіли, щоб я вбивав чиїхось батьків?

Пальці пітніли всередині рукавички, рука перенеслася до кишені, але виявилося, що та порожня. У нього закінчилися четвертаки. Дзвоники припинилися.

Після паузи батько відповів:

— Так, якщо в цьому полягає твоя місія.

Задля уточнення Чарлі перепитав:

— Ви б хотіли, щоб я вбив чиїхось маму й тата?

— Що