Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аліна.
Аж цікаво, Вероніка точно моя родичка по крові чи мене підкинули? Через п'ять хвилин знайомства вона з моїм сусідом розмовляють так, наче знають один-одного усе життя.
Ось вже й до МОГО будинку запросила, й каву запропонувала…
А я?
Я теж кави хочу!
Він по хазяйськи вмостився за кухонним столом, та ще й на моєму улюбленому місці, відкинувшись на спинку стільця. Такий собі космато-волохатий лев, але це не його територія…
- Ви так пасуєте один-одному! Мужній, сильний і надійний чоловік та ніжна і тендітна жінка. Чудове поєднання. - Воркоче сестра наливаючи гарячу каву в кружку Арту.
Добре що про мою легку придуркуватість сестра змовчала. Хоча… Може то я занадто самокритично! Хто зна… Хто зна… Адже, якби це було не так, я б не потрапляла в такі ситуації…
От скажіть мене хто нормальний і при розумі піде вночі до чоловіка, якого в реалі ненавидить?! Чи те, що я до нього відчуваю по іншому називається? У такому разі ЯК?
- Він любить з пінкою і горіховим смаком! - Хоча кого я намагаюся обдурити своїми порадами, Ніка готує чудову каву, тож точно не зіпсує. Ех!
- Ось пригощайся, смачний рулет з полуницею. Аліна його обожнює.
- А куди поділася Марічка? - Подаю нарешті голос, бо вже починаю відчувати себе зайвою в їхньому дуеті.
- А її майже одразу як ти пішла забрав чоловік. - Відповіла Вероніка.
- А рулет звідки? - Поцікавилася в сестри.
- Треба ж було чимось себе зайняти! - Вона знезала плечима. - Ти пішла, лишивши телефон вдома. Я протверезіла. Та ще й сама вдома…
Звичайно! Чому це мені о другій годині ночі не приходять ідеї заморочитися випічкою! Можливо б тоді був шанс заснути у СВОЄМУ ліжку!
- Дуже смачно! - Велетень відкусив чималенький шматок, їж не обляпайся!
Як думаєте? Якщо він одразу не викрив мене на брехні, який шанс, що не розколеться й надалі? І що саме попросить за свою відіграну “партію”? Ох, можна я про це подумаю потім? Зараз і так кепсько. Навіть кава не врятувала, хоча одне око все ж таки розплющилося.
- Кохана! - На його обличчі засяяла хитрувата посмішка.
Кхе-кхе! Так, це я вдавилася черговим ковтком напою після його слів! А ви не перегравайте “любчику!
- Чому так далеко? Я думаю нам не слід соромитися твоєї сестрички! Йди но сюди! - Поплескав по своєму коліну.
Ага щас-с-с! З легкого розбігу! Та мені на їжака зараз присісти було б простіше!
- Дійсно! Алінко! Я нічичирк! - Вона приклала вказівного пальця до свого милого ротика.
Звичайно! Знаю я твоє “нікому”...
І ця його самовдоволена посмішка. А ще ситуація в якій я опинилася.
Увесь його вигляд наче промовляє: “Ну давай, Алінко! Ти сама придумала цю гру! Я тебе не змушував брехати сестрі, що в тебе є хлопець на ім'я Арт! То май сміливість! Грай до кінця!”
Арт.
Моя “кохана” не дуже поспішає зайняти запропоноване місце. Переминається з ноги на ногу. Вибач Аліно, інших варіантів, сьогодні принаймні, так точно не буде! Задоволено шкірюся!
- Вона в мене як почне соромитися! - Видаю чергову фразу, яка змушує Аліну червоніти. Наче бальзам на душу. Спостерігав би вічність.
Знову ляскаю по нозі.
Цікаво, чи зробить це?
От і перевірю!
Виклик кинула вона сама! Не те щоб мене зачепила вранішня розмова, але відступати теж не збираюся. Цікавість? Можливо! А може ще щось! От і дізнаюся нарешті чому “залип” на цій “міс рожевій піжамі”.
Аліна досхочу може вдавати з себе “я нітакая (* слово навмисно змінене автором), я чекаю трамваю!”, якось вже спробую приборкати цю недоторканку!
- З Вами звичайно добре! Але мені вже час на автовокзал! - З сумом у голосі промовляє сестра Аліни зиркаючи на годинник.
- Які проблеми? Ми з Алінкою відвеземо!
- Любий, а тобі хіба нікуди не треба? - З надією в голосі питає “моя дівчина”.
- Для твоїх родичів в мене завжди знайдеться вільний час! - Відповів, спостерігаючи, як на її обличчі почали з'являтися бордові плями.
- М-м-м. Як мило! - Вероніка розплилася в задоволеній посмішці. - А можна мені фоточку з Вами?
Ну якщо для останньої стадії “мі-мі-мі” то треба, будь ласка!
Повільно підходжу до Аліни, проводячи пальцями по її хребту, торкаючись оголеної шкіри на попереці. Ніхто її не просив вдягати такого короткого светрика, тепер хай “насолоджується” мурахами…
- Може не треба? - Пропищала вона.
- Боже, люба! Не будь такою забобонною! - Шепочу на вухо обпалюючи її шкіру теплим подихом.
Після цих слів беру з рук сестри телефон, притискаю Аліну міцніше до себе й роблю селфі, під задоволені оплески Ніки, яка тільки й того, що не підскакує від радості!
Потім лишаю дівчат наодинці, повертаюся до свого будинку, відкриваю гараж і викочую вінтажну автівку мого діда. Теплі спомини накривають. Пригадалося: як ми разом ремонтували цю машину, як він вчив мене водити у 16 років, як я ледве не розбив її, спробувавши проїхатися сам без нього. Ех, класні були часи! Щасливі! Світлі! Теплі!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок не для щастя, Олександра Малінкова», після закриття браузера.