Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Славно, що ми тебе знайшли! — обізвався Бородань. — У цих водах небезпечно плавати наодинці!

— Особливо такій красунечці, як ти! — погоджується Беззубий.

Тепер аніскілечки не сумніваюся, що одній мені було б значно безпечніше, аніж з ними.

— Ой, я перед вами у боргу! — вигукую, і коли третій чоловік — той, що з пов’язкою на правому оці — нахиляється, щоби погладити моє обличчя, я не опираюся.

— Ми прямуємо до Другого Острова, — каже Бородань, — тож якщо ти хочеш, щоб ми пустилися назад в обхід аж до Четвертого… — він обмірковує.

— Було б дуже мило з вашого боку!

Очі Бороданя, мов щілини:

— Тоді ми б хотіли, щоб ти взялася нас переконувати! Ми говорили про це раніше.

— Що ви маєте на увазі? — я белькочу, сподіваючись передати словами усю мою невинність, аби ті жалюгідні створіння переконалися, що я не становлю загрози і вони можуть підійти ближче. Дивуюся, як моя огида переважує будь-який страх.

— Ну-ну, не соромся! — промовляє Беззубий, кидаючись вперед, щоб ухопити мою правицю. Одноокий хапає за лівицю, тоді як Бородань витягує зі свого черевика кинджал і розрізає ним повітря, мов танцююча смерть.

— А тепер не смій пручатися! — піднявши вгору лезо, наказує Бородань. — Не хочу понівечити таке миле личко!

Я накидаю на нерви вуздечку, чекаю, поки він наблизиться, і нарешті атакую. Використавши двох чоловіків як опору, я відштовхуюся ногами від землі і чимдуж копаю Бороданя трохи нижче щелепи. Він заточується назад, зронивши ножа.

Ті двоє від подиву послабляють хватку, тож я легко вивільнююся. Моя ліва рука впивається Одноокому в горлянку, а права хапає Беззубого за зап’ясток. Одним рухом завертаю руку йому за спину — і тріск, а згодом вереск говорять про те, що її зламано. Беззубий валиться на палубу. Різкий удар коліном у пах змушує Одноокого скласти своєму друзяці компанію, після чого я вихоплюю свої ножі, впевнено крокую до Бороданя і одним ударом ноги вибиваю з рук його кинджал.

— Гадаю, вам усім не завадило б повчитися гарних манер! — промовляю я, а вони витріщаються на мене так, ніби дістали обухом по голові, і приймаються зализувати свої рани. — А тепер піднялися і сіли он туди!

Ці негідники настільки ошелешені тим, що їх відгамселила дівчина, що й не думають опиратися, натомість сідають собі вкупці на кормі. Я обкрутила навколо них мотузку, а коли зав’язувала потрійний вузол, якого винайшов Бронн, серце защеміло. Колись він розповів мені, якщо раптом мені знадобиться щось дійсно надійне, то найкраще скористатися саме цим вузлом. Цікаво, що б сказав той колишній Бронн — мій найближчий друг, якби побачив мене цієї миті?

Беззубий реве щоразу гучніше, ймовірно, через мотузку, що немилосердно стискає його перелом. Я змушена обдарувати його кулаком у мордяку, відправивши у нокаут. З Одноокого здираю сорочку, і для них усіх рву з неї кляпи та пов’язки на очі. Запевнившись, що тепер вони мені не стануть на заваді, я не гаю ані хвилини і кидаюся спустошувати їхні ящики, які аж тріщать від манґвіфрутів; їхня товстезна шкірка надовго зберігає соковитість м’якоті, тому вони вважаються ідеальним харчем для моряків. Я наїдаюся ними від пуза і тішуся з усього, що мені вдалося пережити. Збудження від колотнечі подарувало не гіршу причину для посмішки, ніж лагідний вітерець, який несе мене назустріч моєму місцю призначення.

Подарунок Ґрейс прийшовся якраз вчасно, а довгі години над морськими мапами дали свої плоди. Тому я точно визначила, яку відстань у південно-східному напрямку потрібно здолати, щоб доплисти до Четвертого Острова. З попутним вітром я можу дістатися туди за два дні — це за умови, якщо на моєму шляху не стрінуться недруги. Може виявитися, що батько також туди прямує, однак щось мені підказує, що він націлився на Другий Острів, який знаходиться ближче до Третього. Батько невисокої думки про мене, тому певна: він гадає, що я пустилася легшим маршрутом.

Чуття мене не обманює, тому шлях до Четвертого Острова долаю без пригод. Я встигла повністю спустошити продовольчі запаси цих торговців ще до того, як досягаю мілководдя, тож з голоду поки що не помираю. З міркувань безпеки я практично не зімкнула повік, та все ж трішки відпочила і готова покинути судно. Моїх полонених я так і не розв’язала, але, принаймні, змочила водою, хоч вони на те і не заслуговують. Але недавно я втекла з «Діви», аби лише не стати вбивцею, і не маю наміру вбивати зараз. Нам не стрічаються інші кораблі, а це досить дивно. Якщо не помиляюся, я саме пливу по так званих активних торговельних каналах, і хоч я вдячна долі за те, що пересуваюся непоміченою, все ж мене турбує пустка на цих широковідомих шляхах.

Я привласнюю одну із торбин, що належать чоловікам, витрусивши звідти різний паперовий непотріб, а замість того напихаю її харчами та монетами і лиш на долю секунди завмираю, зрозумівши, що я роблю. Атож, я справжня грабіжниця! Я без вагань долаю почуття вини, позаяк якби вони повелися зі мною більш достойно, я б і не помислила їх обкрадати. Виходячи з цього, мене більше турбує моє виживання, аніж їхнє, тож упевнююсь, що моя фляга повна-повнісінька води з бочки.

Коли сідаю у свій човник, готова веслувати до берега, чоловіки вчувають, що я забираюся геть і заходяться протестувати приглушеними вересками. Я не зважаю — рано чи пізно хтось таки прийде їм на виручку (надіюся, якомога пізніше, якраз коли вітер віднесе їх у далечінь), — і зосереджуюся на тому, щоб дістатися суходолу.

Хоч він і найменший — Четвертий Острів — але, на мою думку, найпривабливіший з-поміж Східних Островів. Це Квітучий Острів.

З книжок я дізналася про тутешні тихі луги, де розкинулося море квітів усіх мислимих барв, а люди начебто такі ж тихі-мирні, як і природа навкруги. Ще я вичитала, що тут на узвишші є рослина, відома як вінець дня. Коли сонце сідає за обрій, вітровіння крізь її брунатно-червоні паростки звучить, як журлива музика. Кажуть, уквітчані ліси буяють увесь рік. Пелюстки попелоцвіту, мов смола, дивовижно контрастують із сяючою помаранчевою барвою сонцецвіту, і обидва ніжно доповнюються блідо-рожевим, рожево-ліловим та білим солодоцвітом. Як тільки опадають старіші пелюстки, щоби впустити у цей світ нові, земля перетворюється на яскравий гобелен, що пахне, мов найсолодша амбра. Але мене в першу чергу цікавлять поля, всіяні чорнильним дзвіночком — це квітка, що змінює свою барву від блідо-зеленого до темно-синього,